Віталіна МОСКОВЦЕВА (Запорожье Вечернее//Улица Заречная)

«Навіть не віриться, що ми нарешті серед публіки! Ми так скучили за глядачами!» - поділилася режисер запорізького Нового театру Світлана Лебедєва, приймаючи 26 вересня за лаштунками ПК ЗАЗ вітання з відкриттям сезону. Справді, більше півроку театр не мав змоги діяти. Приватному колективу, що існує на збори від вистав, важко витримати подібний удар. Але справа не лише у фінансових труднощах. Акторам необхідно постійно відчувати дихання залу. Мабуть, тому комедія абсурду «Останній герой» польського драматурга Славомира Мрожека, якою Новий театр відкрив ювілейний десятий сезон, хоч і сповнена аж надто похмурого «чорного гумору», усе ж викликала позитивні емоції.
На перший погляд, ситуація абсолютно неймовірна. Троє чоловіків після аварії корабля опиняються на плоту серед моря. Схоже, не так уже й далеко від берега. Але нічого не роблять для порятунку. Спочатку – бадьоро співають. Під час попурі з улюблених «морських» пісень здається, що всі супутники у повній згоді. Але раптом вони починають скиглити: «Я голодний! Хочеться їсти!» Яка вже тут згода… Потерпілі швиденько знаходять вихід: зжерти одного зі своїх товаришів (кожен думає, що це буде не він).
«Зовсім як у житті», - іронічно зауважите ви. Та не варто іронізувати, бо… дійсно, як у житті! Вдумайтеся: хіба рідко начальники «їдять» підлеглих, співробітники – колег, сусіди – сусідів, чоловіки – жінок (або навпаки)…
Але вистава «Останній герой» не лише про те, що всі ми, так би мовити, людожери. Вона влучно (і песимістично) досліджує психологію людей.
- Це було найважчим, але найцікавішим: поєднати умовність ситуації з психологізмом, - пояснює Світлана Лебедєва.
У п’єсі Славомира Мрожека персонажі не мають імен. Наприкінці вистави їх назвали просто «уламками цивілізації». Владислав Лебедєв грає такого собі «фюрера» - брехливого, цинічного, украй егоїстичного. Іван Острівний – безпринципного і догідливого пристосуванця. Але й «останнього героя» позитивним аж ніяк не назвеш. У Євгена Славінського була непроста задача: зобразити «пішака». Попри вимушене «самопожертвування», його персонаж не менший себелюбець, ніж його супутники. Та й служака-поштар, чиє діло – сторона, і «щасливий» лакей (обидві ролі виконує Дмитро Московцев) теж великої симпатії не викликають.
«Демократія», «деспотизм», «парламентаризм», «історична справедливість», «свобода» - автор п’єси кидається такими поняттями, немов м’ячиками. Він демонструє прийоми психологічної обробки, котрі дозволяють будь-яку людину переконати у будь-чому. Навіть - що вона прославиться як «останній герой» і «світла особистість», якщо дозволить себе з’їсти.
Підробки, гучні гасла та підкуп на виборах, інформаційна війна - здається, п’єса написана у наш час, хоча Славомир Мрожек створив її в 1961 році. Та чи не надто суворо судить автор усе цілковито людство? І ще суворіше – режисер Світлана Лебедєва, дописавши за Мрожека жорстокий ненаписаний фінал?
- Мабуть, у людині незнищенне бажання «з’їсти» ближнього, - хитає головою Світлана. – Зазвичай наш театр звертається до її світлого боку. Але ця комедія абсурду говорить гірку правду. І ще – дає змогу шліфувати акторську майстерність.
- Світлано, у Нового театру вже була прем’єра із «чорним гумором». Маю на увазі «Любoff» Мюррея Шизгала…
- Дійсно, удруге в цьому році ми відважилися на жорстку відверту розмову з глядачем. Можливо, для когось це не зовсім звично. Але зараз працюємо над комедією «Ревнива до самої себе» Тірсо де Моліна – веселою, по-іспанськи темпераментною й експресивною. Сподіваємося, вона порадує наших прихильників.
Як і зазвичай, не пропустив відкриття сезону в Новому театрі голова корпорації «Кераміст» Дмитро Зусманович, котрого артисти недарма називають своїм «янголом-охоронцем». Але найнесподіваніша гостя піднялася на сцену у фіналі «Останнього героя». Олександрі Семенівні Скрипнюк 99 років. Під час Другої світової війни вона була військовим фельдшером, брала участь у Сталінградській битві. А цього суботнього вечора не лише переглянула непросту для розуміння виставу, а й подякувала за неї акторам. Жінка зізналася, що їй сподобалася сценографія, вокал та пластика дівчат у чорних трико, котрі зображували морських сирен.
Шкода, що глядачі вже вийшли із залу, коли Олександра Семенівна, спустившись зі сцени, на прохання друзів напрочуд виразно продекламувала вірші Костянтина Симонова. Приголомшлива жінка! Дивлячись на неї та слухаючи її, хто наважиться поставити хрест на людях - з усіма їхніми недоліками, але водночас - світлими пориваннями, прагненням любові та самовідданістю?