Віталіна МОСКОВЦЕВА (Запорожье Вечернее//Улица Заречная)
«Любоff» - так химерно й іронічно називається ексцентрична комедія запорізького Нового театру, прем’єра якої відбулася наприкінці січня.
- Любов off… Той, хто хоч трохи знає англійську, відразу зрозуміє нашу підказку: адже слово off означає віддаленість, відокремлення, навіть вимкнення, - пояснює директор Нового театру Владислав Лебедєв. - Персонажі вистави палко прагнуть кохання, але не знають, що це таке, і не вміють кохати. Автор п’єси - американський драматург Мюррей Шизгал - стверджував: «В наші дні кохання втратило свою істинну, первісну сутність, ми викривили й образили це почуття, воно стало фальшивим, виродилося у фізичне тяжіння»… Нашому театру довелося шукати свій варіант назви, бо неможливо достеменно перекласти з оригіналу «Luv» - такого слова в англійській мові взагалі не існує. Хоча фонетично воно вимовляється так само, як «Love» - любов. Тобто Шизгал натякнув, що почуття персонажів начебто схожі на кохання, але… тільки зовні. Та все ж, за його словами, це «чорна комедія із жовтою смугою» - тобто з краплею надії.
У фальшиву «любоff» на сцені грається класичний «трикутник»: двоє чоловіків і жінка. Наче діти яскравий м’ячик, вони перекидають свої почуття один на одного. А за характерами і навіть за строкатими костюмами трійця нагадує персонажів італійської комедії масок: Коломбіну, Арлекіна і П’єро.
У Новому театрі цю виставу називають молодіжною, насамперед, бо в ній зайняті молоді актори: Еллєн – Дар’я Лебедєва, Мілт – Іван Острівной, Гаррі – Євген Славінський. Усім трьом доводиться виконувати ролі молодих людей «ледве за 30-ть», котрі як мінімум років на п’ять… старші за них самих.
- На сцені два магістра й аспірант! – так Владислав Лебедєв представив акторів наприкінці прем’єрного спектаклю. Дійсно, Дар’я Лебедєва й Іван Острівной тільки-но захистили дипломи на театральному відділенні Запорізького національного університету, а Євген Славінський навчається в аспірантурі.
Проте завтра, 14 лютого, Женя і Даша вийдуть на сцену запорізького ПК «Орбіта» у зовсім інших, можна сказати, діаметрально протилежних ролях - Ромео і Джульєтти.
Певне, не всім глядачам зрозуміло, чому подібна до фортеці споруда на сцені обклеєна аркушиками паперу. Це символічне посилання на сучасність. Адже підворіття «будинку Джульєтти» у Вєроні в наші дні ущент обліплене записочками. Англійською: «Дорога Джульєтто, будь ласка, допоможи мені знайти мого Ромео. Емма». Російською: «Альоша + Валя = кохання». Італійською: «Завжди чекатиму на справжню любов. Джузеппе». Мало не всіма мовами світу люди благають і мріють про кохання!
Близько 700 років тому у Вєроні справді жили юні Ромео і Джульєтта, чиї родини плекали криваву ворожнечу. Хоча дехто сумнівається, що реальна історія скінчилася так трагічно, як у Шекспіра. Та правда мистецтва буває вища за правду життя.
Наприклад, у спектаклях Ромео зазвичай освідчується Джульєтті на балконі. Хоча у «Джульєттиного будинку» балкону ніколи не було, а є тераса, обвита плющем. Проте люди настільки повірили театру, що без балкону «будинок Джульєтти» вважали несправжнім. 1937 року, аби не обманювати очікування паломників, вєронці… прибудували балкон! Точнісінько, як на декораціях.
Утім, у виставі Нового театру «Ромео і Джульєтта» замість балкону усе-таки тераса. А ворожнеча між двома кланами нагадує про нинішні події в Україні.
- Ненависть може породити тільки ненависть, а злоба – злобу. Поки безумців не зупинять смерть і… кохання, - вважає Владислав Лебедєв.- Ворожнеча безглузда і непродуктивна. Любов же вічна…
Кого обирає Джульєтта?
Напередодні Дня закоханих ми зустрілися з Дашею ЛЕБЕДЄВОЮ, котра грає і інфантильну дорослу жінку Еллєн у виставі «Любоff», і Джульєтту, котрій, за Шекспіром, ще не виповнилося 14 років.
- А про яку роль ти мрієш?
- Типова відповідь: «Хочу зіграти Джульєтту». Та я її вже граю. Дівчата з театральної студії при нашому театрі кажуть, що «Ромео і Джульєтта» - їхня улюблена вистава. І моя теж. Ми давно її не грали. Коли призначили спектакль на 14 лютого в Запоріжжі та 23 лютого в Мелітополі, я подумала: текст не згадаю. Але почала читати – і слова самі спливли в пам’яті.
- Дашо, чи важко тобі зображувати 13-річну дівчину?
- Ні! Дорослу жінку мені грати важче. У виставі «Любоff» доводиться слідкувати за голосом – щоб не був надто високим. За пластикою. Підліток простіший – відкритий, світлий, усміхнений… Наївний… Я досі почуваюся підлітком. Коли спілкуюся з дітьми, мені здається, що ми з ними однолітки.
- Кажуть, актор насправді все життя повинен залишатися дитиною – інакше не зможе бути щирим і природним… Ти виросла у відомій в Запоріжжі театральній родині: батько – актор і директор Нового театру Владислав Лебедєв, мама – актриса і режисер Світлана Лебедєва. Мабуть, мріяла про театр змалечку?
- У дитинстві я хотіла бути актрисою або співачкою, але… не любила театр. Мама й тато постійно розмовляли про нього, а мене це дратувало. Мені здавалося, що на мене не звертають уваги. Я не мала до театру відношення, мені все це було незрозуміло, навіть нудно. Батькам я нічого не читала, не співала, не показувала. Після школи спочатку пішла вчитися на дизайнера: у театральний виш поступати не наважилася, бо надто боялася критики… Полюбила театр лише коли почала ним займатися. Спочатку мені дали роль служниці Доротеї у «Собаці на сіні». Батьки самі запропонували. Я не просила, хоча й дуже хотіла. Думала: раптом не впораюся? Раптом підведу?! Театр багато чому мене навчив. Навіть у дрібницях: раніше я ніколи не ходила на високих підборах. Не робила макіяж…
- Але театральна справа дуже виснажлива. Новий театр не має власного приміщення, орендує зали в різних кінцях Запоріжжя. Актори самі змушені бути костюмерами, робітниками сцени, гримерами, реквізиторами… До того ж, Новому театру доводиться постійно гастролювати: Нікополь, Василівка, Павлоград, Тернівка, Енергодар – маршрути лише останніх двох-трьох тижнів…
- Я так люблю виїзди! Мені подобається, коли всі ми їдемо разом. Дехто протестує, якщо зупиняємося на заправці, а для мене задоволення – випити чашечку кави в новому місті. Мені до вподоби повертатися додому о третій ранку. Люблю кочове життя!
- Що для тебе важливіше: любов до театру чи кохання до чоловіка?
- Вони не можуть конкурувати. Мій обранець обов’язково любитиме театр. Як інакше у нас із ним виникне порозуміння?!
- Дашо, завтра, 14 лютого, ти будеш на сцені. А яким чином зазвичай відзначаєш День закоханих?
- Ніяк. Траплялося, звісно, що мене вітали й дарували «валентинки». Але жодного разу не випадало так, щоб 14 лютого у мене була пара. Завжди зустрічала це свято на гордій самоті.
- Але ж ти закохувалася?
- Аякже!
- Що тоді відчувала?
- Ніжність. Натхнення. Усе в житті наповнювалося сенсом.
- Ти віриш у справжнє кохання?
- Зрозуміло. Це чаклунство!
- Але твоя Еллєн у комедії «Любоff» дає інше визначення…
- Чітке і правильне, по-моєму: «Кохання – це віддавати й отримувати. Емоційний взаємообмін. Поступальний розвиток, що грунтується на фізичній привабливості, спільних інтересах і соціальній спорідненості».
- Біда в тому, що визначення персонажі комедії знають, а от із самим почуттям не знайомі.
- Вони звичайні люди. Дуже сильно прагнуть кохання, вимагають, доказують… Але кожен женеться за чимось своїм. Ніхто з них насправді не знає, що це таке – любити. Люди-то хороші, але хочуть того, чого не можуть.
- А Джульєтта? Вона справді любить?
- Це закоханість. Вона виникла з першої зустрічі – миттєво. Поки що одне тільки почуття. Пізніше мав би включитися розум. На мій погляд, кохання – взаємодія розуму й почуттів. У Ромео та Джульєтти воно тільки народжується. Можливо, із часом їхнє тяжіння один до одного перетворилося б на справжню зрілу любов. Але ми цього не знаємо. Дорослі люди поводяться інфантильно, не дозволяючи дітям спілкуватися. Своєю безглуздою ворожнечею вони поставили Ромео і Джульєтту в такі рамки, що їм нічого більше не лишалося, ніж прийти до трагічного фіналу.
- Дашо, ти могла би покохати такого хлопця, як Ромео?
- У 13 років – можливо. А зараз я б уже замислилась. Надто він мінливий. Був закоханий у Розаліну, наступного дня покохав іншу… Зараз я не наважилась би на щось серйозне так швидко, як Джульєтта. Я уже знаю, що «кохання – це поступальний розвиток»… У цій справі поспішати не варто!
