Галина СОЛОВЙОВА (https://mig.com.ua/)

Олександре, хтось із твоїх рідних мав відношення до театру?

– Ні, але в моєї мами, вчительки хімії, був дуже рідкісний голос – колоратурне сопрано. Часто на батьківських зборах у школі маму прохали заспівати. Одного разу той голос почув знаменитий Григорій Верьовка і запросив маму солісткою до свого хору. Але наш батько не дозволив, бо вважав, що усі артистки шльондри: «Моя дружина шльондрою не буде!»

– Чи мав ти акторський досвід у минулому?

– Та я із трьох років звик до виступів! Кожної суботи, коли до нас приходили гості, мене ставили на табуретку, і я читав вірші або співав.

– Табуретка – це, звичайно, солідно, але в нас йдеться про велику сцену.

– Вперше на велику сцену я вийшов разом з тобою. (Сміється.) Пам’ятаєш Шекспірівський вечір у нашому Запорізькому педагогічному інституті? Ти тоді класно зіграла Катерину з «Приборкання непокірливої», а я вийшов у ролі Пірама зі «Сну літньої ночі». Той уривок тривав всього десять хвилин, але щось в мене таки вийшло, бо свої гучні оплески я отримав.

Далі були інші літературні вечори, де читав вірші, зіграв Назара Стодолю у літературній композиції, присвяченій Кобзарю. Грав у СТЕМі. На третьому курсі поставив велику виставу за творами Михайла Лермонтова і сам зіграв роль поета. А на четвертому – «Балаганчик» Олександра Блока, одного з найулюбленіших поетів.

– Під час викладання у школі ти займався театром?

– Я ледь не отримав трійку за педагогічну практику, бо «акторствував». Це сталося у селі Ботєво Приазовського району. Після залікового уроку за поемою Олександра Блока «Дванадцять» директорка мені сказала: «Ви читали твір не як вчитель, а як артист! Це неподобство!»

Коли у 1979 році у Запоріжжі відкрився ТЮГ, я пішов туди працювати помічником режисера, іноді виходив на сцену у масовках. Восени 1980 року я підготував у нашому педінституті великий вечір, присвячений Олександру Блоку. Сам був і сценаристом, і сценографом, і режисером, але вечора так і не побачив, бо того дня я вже летів до місця військової служби у Красноярськ. Після армії повернувся в театр вже на посаду завідувача літературної частини, і на сцену більше не виходив.

– Так, твоє життя було дуже насиченим. Але коли саме ти знов захотів грати?

– Грати мені хотілося завжди. Театр – це отруйне зілля. Магія Світу, що створюється у тебе на очах, найпотужніша. Мені страшенно подобалися нічні репетиції в ТЮГу, коли наш головний режисер Олександр Петрович Король чаклував зі світлом, і темна коробка сцени оживала, як у чарівній казці.

– Потім з’явився Влад Лебедєв…
Головний редактор Олександр Лазутін і головний художник Ігор Князєв вдивляються в сигнальний примірник книги «Історія українського карате: із підвалу до олімпійського п’єдесталу».

– О, насправді, до зустрічі з Владом пробігло багато років, протягом яких я втілював своє театральну спрагу в іншій царині – у видавничий справі. Бо добре зроблена книга, а особливо художній альбом, – це теж вистава…

А от коли Влад Лебедєв запросив мого друга і співзасновника «Дикого Поля» Володимира Кириченка грати в «Новому театрі», мене почала душити жаба, бо хотілося на сцену.

Із Владом ми були знайомі давно. Кожного року зустрічалися на поетичних вечорах, присвячених Марині Цвєтаєвій, у кафе «Сталкер» Дмитра Зусмановича. Це меценат «Нового театру», де Влад Лебедєв і директор, і режисер, і актор.

В квітні цього року ми випадково зустрілися із Владом в фойє після перегляду прем’єри фільму «Люксембург, Люксембург…». Він примружено подивився на мене і сказав: «Захворів Дмитро Московцев, який завжди грав у нас батьків. Не можу знайти заміну. Вистава за Брехтом. «Барабани вночі». Може, згадаєш молоді літа?». Я й миті не вагався.
Влад Лєбєдєв і Олександр Лазутін у Запорізькому центрі журналістської солідарності

– Які труднощі були під час роботи над роллю?

– «Новий театр» це не штатна трупа: збиралися по вечорах, у вихідні дні. Особисто мені тих репетицій не вистачало. Коли почав репетирувати роль, виникло багато проблем, пов’язаних із дикцією, голосом, правдою сценічного існування. Багато працював удома, дещо до свого образу додав сам. Наприклад, вставний номер, коли виходжу і співаю бравурний марш. Довелося зробити свій переклад окремих реплік у виставі, бо перекладач припустився прикрих неточностей. Коли мій Карл Баліке примушує дочку іти заміж за нелюбого, він каже: «Жінка без чоловіка – це як кірха без пресвітера». У тексті спочатку були зовсім інші слова.
У ролі Карла Баліке у виставі “Барабани вночі”

– Як тобі остання вистава?

– Скажу про себе: вважаю, що перша вистава була кращою, бо їй передувало три місяці репетиційного процесу. А між першою і другою виставами виникла перерва в два місяці, репетицій напередодні виступу було мало, і мені не вдалося досягти необхідного градусу. Дається взнаки брак професіоналізму.

– Ти приймаєш компліменти стосовно своєї гри?

– Схвальні відгуки, безумовно, приємні, але я більше дослухаюся до критичних зауважень. І, взагалі, мучить думка, чи варто виходити на сцену, якщо ти не професіонал? Мені кайфово, але чи хороше від цього глядачам?