Тетяна ПОЛІЩУК
Нині екс-зірка Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра став у стрій провідного колективу нашої столиці – Національного театру імені Лесі Українки, репетируючи драму «Поки проспіває півень», в основу якої покладено п‘єсу знаного словацького драматурга Івана Буковчана. Ця постановка молодого режисера Олександра Степанцова перенесе глядачів у часи Другої світової війни. Робота активно триває. Прем‘єру планують представити восени.
А 15 липня Анатолій Ященко запросить публіку до театру «Сузір‘я» подивитися ліричну комедію «Куди я з вами не піду». Це міжнародний творчий проєкт: п‘єса «Надвечір’я з rock-n-roll-on» написана відомим ізраїльським драматургом Михайлом Хейфецем, автор ідеї та перекладач Олександр Литовченко (США), режисер Григорій Мануков (Франція), сценограф та художник з костюмів – Ірина Горшкова, хореограф – Антон Вахліовський, головні ролі виконує чудовий акторський дует- Ірина Мельник (Вона) та Анатолій Ященко (Він).
Нагадаємо, планувалося, що ця прем‘єра відбудеться 24 лютого, але війна поламала всі плани… Лише через чотири місяці глядачі змогли вперше побачити нову роботу майстрів сцени. 25 червня, під час показу, продовж усього дійства у залі, де «яблуку» важко було впасти, лунали сміх та овації.
«ROCK-N-ROLL – ЯК ОБРАЗ ТОГО, ЩО ЖИТТЯ ЩЕ НЕ ЗАКІНЧЕНО»
Анатолію Федоровичу, чим вас зацікавила лірична комедія “Надвечір’я з rock-n-roll-on” Михайла Хейфиця?
– Це історія взаємин двох немолодих людей, які випадково знайомляться у аматорській студії навчання танцям. Герої – чоловік і жінка. Вони дуже різні за характером люди. Тому не дивно, що кожна сцена їхнього спілкування перетворюється на досить кумедну ситуацію. Кажуть, що чоловік та жінка ніколи не зможуть до кінця зрозуміти одне одного … Вона записалася до танцювального клубу. Туди ж прийшов Він. Їх поставили в пару. Вони сподобалися одне одному. Мабуть, у житті їм чогось не вистачало. Може, чиїсь посмішки, доброго погляду, взаємної турботи. І раптом без пояснень Він зникає! Вона довго чекає, а потім приходити до нього у гості, щоб повернути до клубу. Тут і починається найцікавіше… Герої продовжують зустрічатися, не залишаючи надії, що колись настане той день, коли вони все ж зможуть станцюють справжній рок-н-рол.
У цій п‘єсі rock-n-roll – як образ того, що життя ще не закінчено. І що у будь-якому віці є місце для надії та почуття. Ця комедійна історія як пряме послання до глядача: нічого не буває пізно! Навіть якщо ви вийшли з віку Ромео та Джульєтти, знайти споріднену душу все ж можливо. І танцювати, не потрапляючи у ритм, також можна – було б бажання. У п‘єсі багато гумору і це привабило нас і судячи з реакції публіки, й глядачів.
Ваша колежанка, акторка Ірина Мельник розповідала, що вистава народжувалась у форматі онлайн, а режисер Григорій Мануков проводив репетиції з Франції, де багато років живе та працює. Це перший ваш досвід роботи по скайпу? Які враження?
– Робота з режисером в онлайн форматі – вперше, а як викладач Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого я попрацював по скайпу зі студентами під час пандемії COVІD-19. Це новий творчий досвід і він доволі цікавий. Хоча проводити репетиції онлайн важче ніж коли ти спілкуєшся з режисером наживо. Бувало, що ми мали проблеми зі зв‘язком, а ще «картинка» на екрані і у залі – це, як кажуть «дві різниці». Втім, навіть на відстані, ми з режисером добре розуміли один одного. Перед прем‘єрою ми повели відеопоказ вистави, запросивши на нього своїх друзів, колег, керівництво «Сузір‘я», родичів та знайомих. Григорій Мануков теж бачив ту трансляцію і, за його словами, залишився задоволений тим, яка у нас вийшла драйвова постановка.
«ГОЛОВНЕ, АБИ НА СЦЕНІ НЕ БУЛО ФАЛЬШІ»
Вашу прем‘єру можна назвати «пігулкою», яка підіймає настрій глядачам. На вашу думку, які нині, у першу чергу, затребувані у публіки жанри?
– У перші дні війни були певні побоювання, а чи потрібно зараз грати комедії? Втім, чим ближче наближався час прем‘єри, ми розуміли, що такі вистави зараз дійсно потрібні публіці. Я вважаю, що жанри можуть бути різні, а головне, аби на сцені не було фальші. Якщо ти чесний і щирий – це приваблює глядачів.
Прем‘єра вистави «Куди я з вами не піду» планувалася на 24 лютого, але через війну відбулася лише через чотири місяці (25 червня) під час повітряної тривоги… На вашу думку повномасштабна війна змінила цю постановку від першого задуму на репетиціях і якою вона стала нині?
-Саму виставу навряд чи змінила, а от наше відношення до героїв, яких ми з Іриною Мельник граємо, та сприйняття у глядачів – так. Знаєте, коли бомбили Київ, я подумав, що ця вистава нікому не потрібна! І що ми не продовжимо роботу над цим проєктом. Можливо, після перемоги, ми повернемося до цього твору, а зараз потрібне щось інше… Втім, коли ми повернулися до Києва, у спілкуванні з керівництвом театру «Сузір‘я», нас запитали чи готова наша нова вистава? Ми з Іриною провели репетицію, і зрозуміли, що постановка готова, а ще є величезне бажання її зіграти, та й глядачам не завадить на кілька годин відволіктися, посміхнутися…
«НЕ ХОТІЛОСЯ ВІРИТИ, ЩО ВІЙНА ВЖЕ НА НАШОМУ ГАНКУ…»
Чи було у вас відчуття, що війна з рашистами буде і це вже незворотне…
– Перед прем‘єрою до Києва мав прилетіти режисер Г.Мануков, але коли компанії почали скасовувати авіарейси, а представники дипломатичних установ із різних країн виїжджати, евакуйовувати своїх співробітників, то відчувалося певне напруження… 23 лютого ми провели генеральну репетицію вистави «Куди я з вами не піду». На показі були колеги, трохи глядачів… Нас вітали з новою роботою, і ми навіть не здогадувалися, що завтра наше життя і всієї країни назавжди зміниться. Втім, не хотілося вірити, що війна вже на нашому ганку… Чесно скажу, я не міг навіть у страшному сні представити, що рашисти будуть лізти, як скажена орда, бомбити ракетами Київ, Суми, Миколаїв, Запоріжжя, Чернігів, Херсон, Одесу, Маріуполь…
Як для вас розпочалася війна? Ви виїжджали в евакуацію, як змінився Київ після повернення?
– Рано вранці 24 лютого зателефонував син ( він живе біля Житомирської) і сказав, аби ми з дружиною швидко збиралися і виїжджали з Києва. Чути вибухи було нестерпно… Рідня з Америки теж телефонували і це вторгнення («спецоперацію рф») вже називали війною. Ми включили телевізор і новини приголомшили… Що робити? Ми вийшли на вулицю, вигуляти собаку і побачили стурбовані обличчя людей, великі черги біля магазинів, аптек, біля банкоматів… Сусіди з дому активно виїжджали. 25 лютого син наполіг, аби ми теж виїхали (тільки ми проїхали міст по Житомирській трасі, як він був підірваний)… Спочатку ми жили у Вінницькій області, а потім перебралися до Бердичіва…
1 квітня ми повернулися до столиці електричкою, аби взяти літні речі, бо коли їхали взяли лише документи і були одягнені у зимовий одяг… На вокзалі було багато людей, але паніки не було, всі були толерантні. Коли була перевірка документів, то у черзі пропускали попереду пасажирів із дітьми та літніх людей…
До Києва остаточно ми повернулися 10 травня. Місто і люди змінилися, багато блокпостів, але головне, що навіть під час повітряної тривоги немає паніки. Київ лишився охайним, чистим містом. Усі вже звикли, що є правила війни. Коли чуєш сирену, то можуть бути вибухи і треба ховатися до бомбосховища, у метро, або дома, пам‘ятаючи про правило «двох капітальних стін». Головне, що всі вірять у ЗСУ і це наші герої, а Україна обов‘язково переможе!
«СВІТЛІ СПОГАДИ, ЯКІ ЗАРАЗ ЗАГАРБНИКИ ПАПЛЮЖАТЬ…»
Чернігів, Запоріжжя, Харків, Київ – міста, які стали вашими творчими університетами. Що пригадується найперше?
– Зараз стискається серце, коли у новинах розповідають про «прильоти», бомбування міст-красенів. Навіщо варвари-орки скидають бомби на цивільні будинки, музеї, церкви, лікарні школи?
У Чернігові я п‘ятикласником уперше прийшов до драматичного гуртка, який був при Палаці піонерів. Велика подяка Тамарі Захарівні Чернявській, саме вона відкрила мені світ сцени, закохала у театр…
Нині у Чернігові у мене живуть двоюрідна сестра і племінник з дітьми. Після бомбувань московських загарбників у них зникло світло, газ, вода. Зимою вони збирали сніг, готували їжу на вулиці – це страшно… Не знаю, що в головах так званих представників «руського міра», але схоже, що вони зомбі та варвари-мародери без честі та совісті.
Харків – це було потрясаюче місто! Що зараз через бомбування з нього перетворили орки? Це жах! Навіщо? Чому вони так нас, українців, ненавидять, знищують інфраструктуру? У 1979 році я закінчив Харківський державний інститут мистецтв ім. І. П. Котляревського… і це були тільки світлі спогади, які зараз загарбники паплюжать…
Запорізький ТЮГ – ціла 15-річна сторінка життя! Я там починав свою професійну кар‘єру. Це період становлення колективу, пошуків, знахідок, оригінальних вистав… Я зараз переписуюсь з колегами. Треба витримати цю навалу загарбників-московитів! Боже, що робиться? Мелітополь, Бердянськ, Пологи, Василівка… під окупацією. Це ті міста, куди ми їздили на гастролі з виставами… не вкладається у голові…якийсь театр абсурду…
…27 років у мене були пов‘язані з Київським театром драми і комедії на лівому березі Дніпра. Зустріч із Едуардом Марковичем Митницьким – світла пам‘ять цьому великому режисеру. Цікаві постановки, п‘єси… Пригадую, як у далекому 1998-у, у видавництві “Максимум” вийшла книжка Е.М. Митницького “Ми живемо, поки любимо!”, яка є у багатьох театралів. Для кожного вона стала особливою не тільки тому, що в ній роздуми про режисуру, театр, драматургію, спогади. А ще й тому, що Едуард Маркович підписував книжку кожному особисто, індивідуально… Нині, читаючи напис на своїй книзі «Моєму новому соратнику-другу, колезі з глибокою вірою та симпатією», відчуваю гордість, що мені пощастило працювати з Митницьким не лише як актор, а й бути асистентом у виставах майстра. Було цікаво спостерігати, як розбираючи матеріал, він дає несподівану характеристику героям, як знаходить неординарну мотивацію вчинків персонажа. Іноді здавалося, що він диригент, який керує музичними інструментами-акторами. На репетиціях він навіть вживав музичні терміни: форте, піано, піанісимо… Я досі дякую майстру за довіру та віру, яку він вселяв нам, акторам…
Зараз у мене розпочалася нова творча сторінка. Маю честь працювати у Київському національному театрі імені Лесі Українки. Дебютом на цій сцені стане вистава «Поки півень проспіває», в основу якої покладена антифашистська п‘єса сучасного словацького драматурга Івана Буковчана. Нині постановка тільки народжується. Її ставить молодий, талановитий режисер Олександр Степанцов (учень Михайла Резніковича і Давида Бабаєва –Т.П.). Прем‘єру плануємо представити восени.
«КОЖЕН АРТИСТ – ЦЕ ОСОБИСТІСТЬ»
Анатолію Федоровичу, а чи знаєте, що колеги вас називають «ідеальним партнером»? Цікаво, чи є якийсь секрет, аби вистава вийшла успішною?
– Та не вже? Приємно чути, але це перебільшення…Кожен артист – це особистість. Вистава буде вдалою, якщо злагоджено працюють однодумці, коли є гарна драматургія, хороший режисер, цікавий сценограф, оригінальний композитор і класна акторська команда – тоді всі буде добре.
Ви викладаєте акторську майстерність у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого на кафедрі режисури і майстерністі актора (спочатку на курсах Едуарда Митницького, Дмитра Богомазова, а нині у Олексія Лісовця). Наскільки нині змінилися студенти?
– Режисери Митницький, Богомазов, Лісовець по різному працювали. Їх об‘єднує розуміння професії…
Сьогодні війна всіх змінила. Зараз студенти стали дорослішими: мудрі, патріотичні, і це вже не діти, а мої юні колеги. Зі студентами-колегами у виставі працювати відповідальніше. Одна справа коли ми спілкуємося на лекціях, а інша вже коли виходимо на сцену і це вже тет-а-тет граємо, як партнери.
У Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» вистава «Куди я з вами не піду» стала четвертим проєктом з вашою участю на цій сцені. Виходити на велику сцену і на камерну… Де легше, а де важче?
– Театр «Сузір‘я» можна назвати моїм рідним будинком і там дуже дружня, тепла й творча обстановка. На цій сцені з‘явилися такі дорогі для мене вистави, як «Сміх лангусти» Дж. Марелла, «Випадкове танго» В. Айма, «Страх бажань» за Т. Вільямсом, а зараз ще «Куди я з вами не піду». На цій сцені дуже комфортно виступати. На камерній сцені працювати важче, бо ти дуже близько знаходишся до глядачів: око в око, обличчя в обличчя… Втім, на великій і камерній сценах завжди треба бути чесним і тоді відбувається контакт із публікою і вистава глядачів хвилює, захоплює…