Польська театральна режисерка – про свою нову виставу «Матері. Пісня на час війни», хор як зцілення, діалоги з античними трагедіями та формування акторської групи як політичний акт.
Польська театральна режисерка, співачка, диригентка Марта Гурницька працює в жанрі хорового театру, в якому за допомогою співу й експериментальних театральних засобів реагує на гострі суспільно-політичні проблеми, дискутує зі стереотипами і нормами.
Спектакль Марти Гурницької «Магніфікат» (2011) спонукав глядачів замислитися над образом жіночності, який пропонує Церква. У «Магніфікаті» Гурницької були перемішані цитати зі Святого Письма, кулінарні рецепти, уривки з газет і з Еврипіда. Чоловічі голоси лунали у виставі «RequieMaszyna» (2013), де головною темою для роздумів був ринок праці, безробіття і перепрацювання. А 2014 року Гурницька зібрала арабських і єврейських жінок («Матінка Кураж не мовчатиме. Хор на час війни»), народи яких ведуть війну.
Війна Росії проти України стала поштовхом до нової вистави — «Матері. Пісня на час війни». У ній грають професійні акторки та аматорки з України, Білорусі й Польщі, лунають українські й білоруські народні пісні та дитячі віршики, а також гостро звучить докір мовчазній Європі.
Ми поспілкувалися з режисеркою напередодні прем’єри «Матері. Пісня на час війни», щоб дізнатися більше про її сприйняття російської війни, реакцію західних суспільств на неї, потребу змінити образ матері та про почуття, що мають політичні наслідки.
Як ви відреагували на новини 24 лютого 2022 року?
Про те, що почалася повномасштабна війна, я дізналася в Берліні. Мене ця новина ошелешила. Захотілося якнайшвидше повернутися до Польщі. Я спостерігала, як Захід реагує на війну, як реагують німці. У своїй творчості я завжди шукаю відповіді на гарячі і складні події реальності, тож у той момент усвідомила: якщо зможу щось сказати, то тільки в Польщі.
Я дуже емоційно відреагувала: хотіла допомагати, бути корисною, як і всі поляки, хотіла їхати на кордон. Що саме робити, я не знала, тому звернулася до фахівців, які підтримують у кризових ситуаціях. Вони порадили мені подумати про те, що допомога буде потрібна в кілька етапів. Найважливішими, на їхню думку, були помешкання для жінок, які тікають від війни. Пригадую, я приїхала до Варшави і саме цим зайнялась. Потім я дуже хотіла долучитися до безпосередньої допомоги. Тобто я не дуже уявляла себе як мисткиню, яка реагує на війну. Натомість я зголосилась стати волонтеркою організації Fundacjа dla Wolności, щоб допомагати жінкам, постраждалим від війни.
Ви побіжно згадали про реакцію Заходу, зокрема і Німеччина, на російське повномасштабне вторгнення, то якою вона була?
Для німців війна – це травма. Вони інакше сприймають війну. Це складний досвід. Особисто мені бракувало символічної реакції, наприклад, просто прапора на фасаді театру. Хоча я добре знаю, що прапор для німців є символом націоналізму і вони цього не зробили би. Тож я дуже гостро відчувала, що зараз перебуваю не там, де потрібно, і хотіла скоріше повернутись у Польщу. У Німеччині я працювала в університеті у Лейпцигу і в Театрі ім. М.Горького у Берліні. З вересня я нарешті була у Варшаві.
Чи говорять у Німеччині про дерусифікацію? Театр названий на честь російського письменника Максима Горького. Ми в Україні зараз намагаємося змінювати такі назви.
Така дискусія відбувається і в Німеччині теж. Поки не знаю, які будуть її результати. Це складно, звісно, особливо – для театрів, але добре, що тривають обговорення. Театр Горького стоїть у самому центрі Берліна, на Александерплац. Там є чимало пов’язаних з Росією назв.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я пішла до філософа нашого театру (в нас є така посада), і він сказав слова, які дуже мене зачепили: «Винна Європа». Коло інтелектуалів було одразу готове взяти на себе відповідальність за цю війну. Те, що я почула такі слова від філософа, мене не тільки приголомшило, але й надихнуло.
Zdjęcie z próby przedstawienia "Pieśń na czas wojny" w reżyserii Marty Górnickiej, 2023, m: Justyna Orłowska i Michał Rumas/Teatr Powszechny w Warszawie
Фото з репетиції вистави «Матері. Пісня на час війни» Марти Гурницької, 2023, фото: Юстина Орловська та Міхал Румас/Teatr Powszechny w Warszawie
Як зрештою ви зрозуміли, що таки буде вистава «Матері. Пісня на час війни»?
Те, що я роблю, завжди є безпосередньою реакцією, відповіддю на суспільно-політичну реальність, на те, що в ній найскладніше. Мій хор реагував на найбільші політичні протистояння і конфлікти. Під час війни в Ізраїлі я працювала з ізраїльськими й арабськими мамами [йдеться про роботу над хоровою виставою «Матінка Кураж», – ред.]. Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну й українці, зокрема українські політики, почали ставитися вороже до всіх білорусів, я зібрала жінок з України, які тікали від війни, з Білорусі, які були політичними біженками, та з Польщі, які впустили їх до своїх домівок.
Це вистава і про війну, і про жінок. Хор тут є інструментом, протилежним війні і руйнуванням. Хор – це потужна сила, джерело якої – живий голос, живий спів. Жінки в моєму хорі (переважно – українки) говорять про те, що цей спів і група жінок, яка тут сформувалась, і є їхнім життям, як і ця вистава.
Для мене хор – знаряддя старше, ніж театр. Хор дає театру міжпоколіннєву мудрість, це голос зв’язку поколінь, більш густе бачення реальності, збільшення її і приближення, погляд на реальність у конденсованому вигляді.
Саме за допомогою хору я намагаюсь подивитися на війну і на те, як ми і Захід реагуємо на неї, подивитись також на наші захисні механізми, на речі, які складно проартикулювати, і речі, які приходять разом з війною: насилля щодо жінок, зґвалтування, до яких вдаються російські солдати. Театр не порушує таких тем, натомість хор є для нас можливістю зачепити найскладніше, те, що ігнорується, що замовчується, те, із чим не хочеться перетинатись.
У виставі я символічно називаю це перенесенням погляду від кошмарів реальності до мемів з котиками і песиками, тобто в нас працюють такі механізми, що ми хочемо швидко поглянути на щось інше і не дивитися на кошмар та важкі речі. Мій спектакль – це також нагадування, що щоразу, коли ми відводимо погляд, ніби перекочуюючи наше очне яблуко на інший бік, ми в такий спосіб робимо вибір, і це свідчить про нашу особисту і нашу суспільну, загальноєвропейську відповідальність.
Крім цього, хор виконує зцілювальну функцію. Ми починаємо спектакль зі щедрівки – пісні, яка має глибоке коріння і є одним з прикладів української традиції співу. Щедрівка має впливати на реальність, у ній є слова-«заклинання». Мене особливо вразив той факт, що з цією піснею ходили тільки жінки і діти. Ми постійно дискутуємо з етномузикологами з нашого колективу про те, з яким періодом пов’язана щедрівка: новорічним чи весняним, коли світ пробуджується і оживає, але однозначно це пісня про зміну однієї реальності на іншу.
Як ви відкривали для себе українську культуру? Крім щедрівки, в спектаклі є теж різні дитячі віршики («Іде, іде дід, дід», «Морквяний вояк»).
Я дуже заглибилась в українську культуру. Мені пощастило працювати разом з Анною Охрімчук [українська дослідниця і виконавиця традиційного співу, понад 30 років виступає у складі гурту «Древо», також співпрацює з гуртом «Hudaki Village Band», авторка багатьох музичних інтерпретацій у київському театрі «ДАХ», – ред.]. Анна показали мені всі пісні, всі види пісень. Вона постійно повторювала: «Марто, я тобі просто заздрю, що ти у все це тільки входиш».
Для мене це був неймовірний час. Я прослухала тисячі народних пісень. Це було надзвичайне відкриття, зокрема відкриття дуже простих музичних мотивів, які водночас мають у собі щось дуже давнє і дуже цінне. Крім цієї музичної частини, я також розуміла, що хочу опрацювати матеріал, який не має нічого спільного з війною, тобто народну творчість для дітей, зокрема дитячі віршики.
Зазвичай я поєдную різні форми мовлення і різні мови, показую їхню красу. І побачивши ці віршики та лічилки, я зрозуміла, що, власне, знайшла те, що потрібно. Я натрапила на віршик, який записала Леся Українка: «Мир миром, / пироги з сиром, / варенички в маслі, / ми дружечки красні – / поцілуймося». Що й говорити, якщо у мові є таке чудове поєднання як «мир миром».
Я розмовляла про цей віршики і взагалі про свої пошуки з Оксаною Забужко, і вона підтвердила, що я на правильному шляху. Тож так я ніби отримала «благословіння» однієї з найвідоміших сучасних українських письменниць. Власне, це такий парадокс цієї війни, що саме вона підштовхуна мене до знайомства з українською культурою і це зі мною залишиться назавжди. Для мене це дуже важливо.
Коли я почула ці віршики, то пригадала, що ми з донькою читали їх, але я не бачила в них воєнного підтексту. Вірші «Іде, іде дід, дід» взагалі здавався незрозумілим, а у спектаклі це натяк на воєнне насилля. Чи для українських глядачів ваша вистава не буде ретравматичною? Як реагували на воєнний зміст українські акторки під час роботи над спектаклем?
Поки триває війна, триває і травма. І травму можна вилікувати, тільки після того як закінчиться травматична подія, тобто війна. Зараз усі, хто має досвід війни, перебувають у травмі. Я переконана, що через те, що ми тут робимо, ми можемо пробувати лікувати цю травму, принаймні зміцнювати організм. Акторки також говорять, що вони раді брати в спектаклі участь і що для них це спосіб повернутися до життя. Вони розповідають про це і зі сцени також.
На жаль, ми як окремі люди не можемо закінчити війну, але кожен може щось робити. Я відчула це, працюючи на початку вторгнення у Fundacji dla Wolności. Я хотіла просто бути волонтеркою, але жінки, які приходили у фундацію, знали, що я відома режисерка, і просили просто поспівати разом з ними, провести для них майстер-клас зі співу. Так виявилось, що моя допомога може бути іншою, ніж я собі уявляла.
Праця над спектаклем є для мене таким типом допомоги: поки війна триває, ми можемо створювати спільноти, відповідати на війну солідарністю, можемо переформатовувати театр у простір солідарності з тими, хто сюди приїхав, відкривати для них свої домівки, але також відкривати для них можливості створити щось нове, нашу спільну мову, адже нам потрібно знайти спільну мову, польську і українську одночасно, щоб змогти розповісти про цю війну, бо не скрізь нас готові будуть чути і сприймати.
Саме завдяки проєкту «Матері. Пісня на час війни» ми з цими жінками зможемо об’їздити фактично всю Європу і розповісти європейцям про важливе. Тож, як на мене, хор допомагає жінкам вивільнитись, прожити складну ситуацію, адже єдине, що ми можемо, коли хтось поруч має важкі часи, – це підтримати цю людину. В однієї з наших учасниць на фронті загинув тато. Шок. Що ми можемо зробити, як допомогти? Ми можемо просто бути поруч і також ми можемо створити щось нове, наприклад, за допомогою віршика про морквяного вояка спонукати інших замислитись, усвідомити весь жах війни, а може навіть спонукати до того, щоб інші взяли відповідальність за війну і її наслідки і на себе теж. Відповідальність за те, що відбувається поряд з нами, надзвичайно важлива: чи ми не відвертаємо голову? Власне, це і є тема мого спектаклю.
Zdjęcie z próby przedstawienia "Pieśń na czas wojny" w reżyserii Marty Górnickiej, 2023, m: Justyna Orłowska i Michał Rumas/Teatr Powszechny w Warszawie
Фото з репетиції вистави «Матері. Пісня на час війни» Марти Гурницької, 2023, фото: Юстина Орловська та Міхал Румас/Teatr Powszechny w Warszawie
Ви закидаєте Європі мовчання і бездіяльність, неналежну реакцію на війну проти України. Чи це означає, що інші способи комунікації, більш лагідні і дипломатичні, вже не діють?
У театрі ми показуємо реальність у дуже концентрованому вигляді. Така концентрація може бути навіть надмірною. Мій спектакль, можливо, критичний, але водночас він діалектичний, адже ми намагаємось вістря нашого опору зробити також зброєю.
Ми робимо це, наприклад, через сміх, через гру в різних реєстрах. Реакція Європи на війну складна. Я уважно стежу, скільки Німеччина щодня переказує коштів Україні, це великі суми. Німецьке суспільство під впливом війни дуже змінилося, це насправді навіть окрема велика тема. А спектакль «Матері. Пісня на час війни» може тільки спонукати кожного з нас, з європейців, кожну людину до того, щоб замислитись і щоб відреагувати, коли поряд з тобою відбувається зло. Далі кожен має вже сам вирішити, як відповісти на зло. Всі відповіді, всі голоси мають значення і вагу. Власне, саме про це дівчата в певний момент спектаклю говорять зі сцени: «Ваші почуття мають політичні наслідки. Ви самі вирішуєте – бути варварами чи бути тими, хто зцілює».
Оксана Забужко на одній зі своїх польських презентацій говорила про те, що ми в Україні змінюємо образ жінки, адже чимало наших жінок ідуть, наприклад, служити у військо. Чому в центрі вашої уваги саме жінка-мати, материнство, а не жінка-воїн?
У цьому спектаклі я веду діалог з античною трагедією Есхіла і Софокла, в якому важливу роль відігравав хор, і з тим, як вони писали про матерів. В античній трагедії автори-чоловіки зображували жінок у два способи: або охоплених ідеєю помсти і прагненням вбити ворогів, або як голосильниць, які оплакують трагічні події. Особливо в Софокла багато образів таких плакальниць.
У цьому спектаклі ми хочемо вийти з цієї парадигми і показати матір, яка не буде змушена вибирати між цими двома стратегіями поведінки. Дівчата прямо кажуть про це на сцені: «Ми не хочемо повторювати долі голосильниць і мстительок, ми шукаємо інший шлях». Також нам важливо підкреслити, що матері тут навіть не героїні, а протагоністки, а це значно більше, ніж героїні.
Отже, ми свідомо відсилаємо глядачів до античної трагедії і ведемо діалог через закладені стратегії. На противагу їй, може бути стратегія бунту і вміння сказати «ні». Реагувати співом, творчістю – це теж одна зі стратегій, варіант дороги, шляху. Слово «матері» в назві спектаклю «Матері. Пісня на час війни» – це такий «гачок», гра, адже жінки на сцені – це не якісь стереотипні образи. Українки в цій війні, у своєму опорі справді змінюють образ жінок взагалі, показують, що жінка може бути сильною, може боронитися, може воювати.
Ви давно працюєте над пошуком балансу між політикою і мистецтвом. Для нас в Україні теж зараз актуальне питання, як мистецькими засобами говорити про себе, про війну, щоб не впасти в пропаганду…
Насправді я не шукаю балансу. Моя творчість – суспільно-політична. Я опрацьовую реальність, критично реагую на неї. Хор для мене – метонімія суспільства, наприклад, метонімія суспільства у Варшаві. Жінки, які грають у спектаклі, – це ніби зріз того, що є насправді, в реальності.
Саме поєднання у виставі жінок з Білорусі, України та Польщі – політичний акт, адже, як я вже казала, Білорусь на офіційному рівні зараз трактується негативно, і це зрозуміло, адже з її території пускають російські ракети.
Я не шукаю в цьому балансу. На сцені я можу ніби входити всередину гарячого політичного конфлікту. Наша творча група — зріз суспільства. Ми підтримуємо одна одну, хоча хтось зовні може сказати, що ми мали б конфліктувати. У цьому сенсі моя творчість певною мірою агоністична, а вибір акторок — політичний.
Але ж ви не даєте голос, наприклад, росіянкам? Вони теж є частиною суспільства у Варшаві.
Так, це велике питання. До нас на кастинг приходила росіянка, але поки триває війна, я не уявляю собі такого діалогу. Однак, звісно, це дуже важливе питання – чи є межа агону, де вона проходить? Для мене цією межею є війна, яка триває. Всі ми добре знаємо, хто агресор. Крім того, я не хотіла, щоб акторкам було дискомфортно. Вони і без того пережили страшні речі. У нас є дівчата з Харкова, з Ірпеня. Залучення до нашого творчого грона росіянок — це і була б ретравматизація.
Опубліковано: вер 28 2023
Last updated: вер 28 2023
Польська театральна режисерка, співачка, диригентка Марта Гурницька працює в жанрі хорового театру, в якому за допомогою співу й експериментальних театральних засобів реагує на гострі суспільно-політичні проблеми, дискутує зі стереотипами і нормами.
Спектакль Марти Гурницької «Магніфікат» (2011) спонукав глядачів замислитися над образом жіночності, який пропонує Церква. У «Магніфікаті» Гурницької були перемішані цитати зі Святого Письма, кулінарні рецепти, уривки з газет і з Еврипіда. Чоловічі голоси лунали у виставі «RequieMaszyna» (2013), де головною темою для роздумів був ринок праці, безробіття і перепрацювання. А 2014 року Гурницька зібрала арабських і єврейських жінок («Матінка Кураж не мовчатиме. Хор на час війни»), народи яких ведуть війну.
Війна Росії проти України стала поштовхом до нової вистави — «Матері. Пісня на час війни». У ній грають професійні акторки та аматорки з України, Білорусі й Польщі, лунають українські й білоруські народні пісні та дитячі віршики, а також гостро звучить докір мовчазній Європі.
Ми поспілкувалися з режисеркою напередодні прем’єри «Матері. Пісня на час війни», щоб дізнатися більше про її сприйняття російської війни, реакцію західних суспільств на неї, потребу змінити образ матері та про почуття, що мають політичні наслідки.
Як ви відреагували на новини 24 лютого 2022 року?
Про те, що почалася повномасштабна війна, я дізналася в Берліні. Мене ця новина ошелешила. Захотілося якнайшвидше повернутися до Польщі. Я спостерігала, як Захід реагує на війну, як реагують німці. У своїй творчості я завжди шукаю відповіді на гарячі і складні події реальності, тож у той момент усвідомила: якщо зможу щось сказати, то тільки в Польщі.
Я дуже емоційно відреагувала: хотіла допомагати, бути корисною, як і всі поляки, хотіла їхати на кордон. Що саме робити, я не знала, тому звернулася до фахівців, які підтримують у кризових ситуаціях. Вони порадили мені подумати про те, що допомога буде потрібна в кілька етапів. Найважливішими, на їхню думку, були помешкання для жінок, які тікають від війни. Пригадую, я приїхала до Варшави і саме цим зайнялась. Потім я дуже хотіла долучитися до безпосередньої допомоги. Тобто я не дуже уявляла себе як мисткиню, яка реагує на війну. Натомість я зголосилась стати волонтеркою організації Fundacjа dla Wolności, щоб допомагати жінкам, постраждалим від війни.
Ви побіжно згадали про реакцію Заходу, зокрема і Німеччина, на російське повномасштабне вторгнення, то якою вона була?
Для німців війна – це травма. Вони інакше сприймають війну. Це складний досвід. Особисто мені бракувало символічної реакції, наприклад, просто прапора на фасаді театру. Хоча я добре знаю, що прапор для німців є символом націоналізму і вони цього не зробили би. Тож я дуже гостро відчувала, що зараз перебуваю не там, де потрібно, і хотіла скоріше повернутись у Польщу. У Німеччині я працювала в університеті у Лейпцигу і в Театрі ім. М.Горького у Берліні. З вересня я нарешті була у Варшаві.
Чи говорять у Німеччині про дерусифікацію? Театр названий на честь російського письменника Максима Горького. Ми в Україні зараз намагаємося змінювати такі назви.
Така дискусія відбувається і в Німеччині теж. Поки не знаю, які будуть її результати. Це складно, звісно, особливо – для театрів, але добре, що тривають обговорення. Театр Горького стоїть у самому центрі Берліна, на Александерплац. Там є чимало пов’язаних з Росією назв.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я пішла до філософа нашого театру (в нас є така посада), і він сказав слова, які дуже мене зачепили: «Винна Європа». Коло інтелектуалів було одразу готове взяти на себе відповідальність за цю війну. Те, що я почула такі слова від філософа, мене не тільки приголомшило, але й надихнуло.
Zdjęcie z próby przedstawienia "Pieśń na czas wojny" w reżyserii Marty Górnickiej, 2023, m: Justyna Orłowska i Michał Rumas/Teatr Powszechny w Warszawie
Фото з репетиції вистави «Матері. Пісня на час війни» Марти Гурницької, 2023, фото: Юстина Орловська та Міхал Румас/Teatr Powszechny w Warszawie
Як зрештою ви зрозуміли, що таки буде вистава «Матері. Пісня на час війни»?
Те, що я роблю, завжди є безпосередньою реакцією, відповіддю на суспільно-політичну реальність, на те, що в ній найскладніше. Мій хор реагував на найбільші політичні протистояння і конфлікти. Під час війни в Ізраїлі я працювала з ізраїльськими й арабськими мамами [йдеться про роботу над хоровою виставою «Матінка Кураж», – ред.]. Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну й українці, зокрема українські політики, почали ставитися вороже до всіх білорусів, я зібрала жінок з України, які тікали від війни, з Білорусі, які були політичними біженками, та з Польщі, які впустили їх до своїх домівок.
Це вистава і про війну, і про жінок. Хор тут є інструментом, протилежним війні і руйнуванням. Хор – це потужна сила, джерело якої – живий голос, живий спів. Жінки в моєму хорі (переважно – українки) говорять про те, що цей спів і група жінок, яка тут сформувалась, і є їхнім життям, як і ця вистава.
Для мене хор – знаряддя старше, ніж театр. Хор дає театру міжпоколіннєву мудрість, це голос зв’язку поколінь, більш густе бачення реальності, збільшення її і приближення, погляд на реальність у конденсованому вигляді.
Саме за допомогою хору я намагаюсь подивитися на війну і на те, як ми і Захід реагуємо на неї, подивитись також на наші захисні механізми, на речі, які складно проартикулювати, і речі, які приходять разом з війною: насилля щодо жінок, зґвалтування, до яких вдаються російські солдати. Театр не порушує таких тем, натомість хор є для нас можливістю зачепити найскладніше, те, що ігнорується, що замовчується, те, із чим не хочеться перетинатись.
У виставі я символічно називаю це перенесенням погляду від кошмарів реальності до мемів з котиками і песиками, тобто в нас працюють такі механізми, що ми хочемо швидко поглянути на щось інше і не дивитися на кошмар та важкі речі. Мій спектакль – це також нагадування, що щоразу, коли ми відводимо погляд, ніби перекочуюючи наше очне яблуко на інший бік, ми в такий спосіб робимо вибір, і це свідчить про нашу особисту і нашу суспільну, загальноєвропейську відповідальність.
Крім цього, хор виконує зцілювальну функцію. Ми починаємо спектакль зі щедрівки – пісні, яка має глибоке коріння і є одним з прикладів української традиції співу. Щедрівка має впливати на реальність, у ній є слова-«заклинання». Мене особливо вразив той факт, що з цією піснею ходили тільки жінки і діти. Ми постійно дискутуємо з етномузикологами з нашого колективу про те, з яким періодом пов’язана щедрівка: новорічним чи весняним, коли світ пробуджується і оживає, але однозначно це пісня про зміну однієї реальності на іншу.
Як ви відкривали для себе українську культуру? Крім щедрівки, в спектаклі є теж різні дитячі віршики («Іде, іде дід, дід», «Морквяний вояк»).
Я дуже заглибилась в українську культуру. Мені пощастило працювати разом з Анною Охрімчук [українська дослідниця і виконавиця традиційного співу, понад 30 років виступає у складі гурту «Древо», також співпрацює з гуртом «Hudaki Village Band», авторка багатьох музичних інтерпретацій у київському театрі «ДАХ», – ред.]. Анна показали мені всі пісні, всі види пісень. Вона постійно повторювала: «Марто, я тобі просто заздрю, що ти у все це тільки входиш».
Для мене це був неймовірний час. Я прослухала тисячі народних пісень. Це було надзвичайне відкриття, зокрема відкриття дуже простих музичних мотивів, які водночас мають у собі щось дуже давнє і дуже цінне. Крім цієї музичної частини, я також розуміла, що хочу опрацювати матеріал, який не має нічого спільного з війною, тобто народну творчість для дітей, зокрема дитячі віршики.
Зазвичай я поєдную різні форми мовлення і різні мови, показую їхню красу. І побачивши ці віршики та лічилки, я зрозуміла, що, власне, знайшла те, що потрібно. Я натрапила на віршик, який записала Леся Українка: «Мир миром, / пироги з сиром, / варенички в маслі, / ми дружечки красні – / поцілуймося». Що й говорити, якщо у мові є таке чудове поєднання як «мир миром».
Я розмовляла про цей віршики і взагалі про свої пошуки з Оксаною Забужко, і вона підтвердила, що я на правильному шляху. Тож так я ніби отримала «благословіння» однієї з найвідоміших сучасних українських письменниць. Власне, це такий парадокс цієї війни, що саме вона підштовхуна мене до знайомства з українською культурою і це зі мною залишиться назавжди. Для мене це дуже важливо.
Коли я почула ці віршики, то пригадала, що ми з донькою читали їх, але я не бачила в них воєнного підтексту. Вірші «Іде, іде дід, дід» взагалі здавався незрозумілим, а у спектаклі це натяк на воєнне насилля. Чи для українських глядачів ваша вистава не буде ретравматичною? Як реагували на воєнний зміст українські акторки під час роботи над спектаклем?
Поки триває війна, триває і травма. І травму можна вилікувати, тільки після того як закінчиться травматична подія, тобто війна. Зараз усі, хто має досвід війни, перебувають у травмі. Я переконана, що через те, що ми тут робимо, ми можемо пробувати лікувати цю травму, принаймні зміцнювати організм. Акторки також говорять, що вони раді брати в спектаклі участь і що для них це спосіб повернутися до життя. Вони розповідають про це і зі сцени також.
На жаль, ми як окремі люди не можемо закінчити війну, але кожен може щось робити. Я відчула це, працюючи на початку вторгнення у Fundacji dla Wolności. Я хотіла просто бути волонтеркою, але жінки, які приходили у фундацію, знали, що я відома режисерка, і просили просто поспівати разом з ними, провести для них майстер-клас зі співу. Так виявилось, що моя допомога може бути іншою, ніж я собі уявляла.
Праця над спектаклем є для мене таким типом допомоги: поки війна триває, ми можемо створювати спільноти, відповідати на війну солідарністю, можемо переформатовувати театр у простір солідарності з тими, хто сюди приїхав, відкривати для них свої домівки, але також відкривати для них можливості створити щось нове, нашу спільну мову, адже нам потрібно знайти спільну мову, польську і українську одночасно, щоб змогти розповісти про цю війну, бо не скрізь нас готові будуть чути і сприймати.
Саме завдяки проєкту «Матері. Пісня на час війни» ми з цими жінками зможемо об’їздити фактично всю Європу і розповісти європейцям про важливе. Тож, як на мене, хор допомагає жінкам вивільнитись, прожити складну ситуацію, адже єдине, що ми можемо, коли хтось поруч має важкі часи, – це підтримати цю людину. В однієї з наших учасниць на фронті загинув тато. Шок. Що ми можемо зробити, як допомогти? Ми можемо просто бути поруч і також ми можемо створити щось нове, наприклад, за допомогою віршика про морквяного вояка спонукати інших замислитись, усвідомити весь жах війни, а може навіть спонукати до того, щоб інші взяли відповідальність за війну і її наслідки і на себе теж. Відповідальність за те, що відбувається поряд з нами, надзвичайно важлива: чи ми не відвертаємо голову? Власне, це і є тема мого спектаклю.
Zdjęcie z próby przedstawienia "Pieśń na czas wojny" w reżyserii Marty Górnickiej, 2023, m: Justyna Orłowska i Michał Rumas/Teatr Powszechny w Warszawie
Фото з репетиції вистави «Матері. Пісня на час війни» Марти Гурницької, 2023, фото: Юстина Орловська та Міхал Румас/Teatr Powszechny w Warszawie
Ви закидаєте Європі мовчання і бездіяльність, неналежну реакцію на війну проти України. Чи це означає, що інші способи комунікації, більш лагідні і дипломатичні, вже не діють?
У театрі ми показуємо реальність у дуже концентрованому вигляді. Така концентрація може бути навіть надмірною. Мій спектакль, можливо, критичний, але водночас він діалектичний, адже ми намагаємось вістря нашого опору зробити також зброєю.
Ми робимо це, наприклад, через сміх, через гру в різних реєстрах. Реакція Європи на війну складна. Я уважно стежу, скільки Німеччина щодня переказує коштів Україні, це великі суми. Німецьке суспільство під впливом війни дуже змінилося, це насправді навіть окрема велика тема. А спектакль «Матері. Пісня на час війни» може тільки спонукати кожного з нас, з європейців, кожну людину до того, щоб замислитись і щоб відреагувати, коли поряд з тобою відбувається зло. Далі кожен має вже сам вирішити, як відповісти на зло. Всі відповіді, всі голоси мають значення і вагу. Власне, саме про це дівчата в певний момент спектаклю говорять зі сцени: «Ваші почуття мають політичні наслідки. Ви самі вирішуєте – бути варварами чи бути тими, хто зцілює».
Оксана Забужко на одній зі своїх польських презентацій говорила про те, що ми в Україні змінюємо образ жінки, адже чимало наших жінок ідуть, наприклад, служити у військо. Чому в центрі вашої уваги саме жінка-мати, материнство, а не жінка-воїн?
У цьому спектаклі я веду діалог з античною трагедією Есхіла і Софокла, в якому важливу роль відігравав хор, і з тим, як вони писали про матерів. В античній трагедії автори-чоловіки зображували жінок у два способи: або охоплених ідеєю помсти і прагненням вбити ворогів, або як голосильниць, які оплакують трагічні події. Особливо в Софокла багато образів таких плакальниць.
У цьому спектаклі ми хочемо вийти з цієї парадигми і показати матір, яка не буде змушена вибирати між цими двома стратегіями поведінки. Дівчата прямо кажуть про це на сцені: «Ми не хочемо повторювати долі голосильниць і мстительок, ми шукаємо інший шлях». Також нам важливо підкреслити, що матері тут навіть не героїні, а протагоністки, а це значно більше, ніж героїні.
Отже, ми свідомо відсилаємо глядачів до античної трагедії і ведемо діалог через закладені стратегії. На противагу їй, може бути стратегія бунту і вміння сказати «ні». Реагувати співом, творчістю – це теж одна зі стратегій, варіант дороги, шляху. Слово «матері» в назві спектаклю «Матері. Пісня на час війни» – це такий «гачок», гра, адже жінки на сцені – це не якісь стереотипні образи. Українки в цій війні, у своєму опорі справді змінюють образ жінок взагалі, показують, що жінка може бути сильною, може боронитися, може воювати.
Ви давно працюєте над пошуком балансу між політикою і мистецтвом. Для нас в Україні теж зараз актуальне питання, як мистецькими засобами говорити про себе, про війну, щоб не впасти в пропаганду…
Насправді я не шукаю балансу. Моя творчість – суспільно-політична. Я опрацьовую реальність, критично реагую на неї. Хор для мене – метонімія суспільства, наприклад, метонімія суспільства у Варшаві. Жінки, які грають у спектаклі, – це ніби зріз того, що є насправді, в реальності.
Саме поєднання у виставі жінок з Білорусі, України та Польщі – політичний акт, адже, як я вже казала, Білорусь на офіційному рівні зараз трактується негативно, і це зрозуміло, адже з її території пускають російські ракети.
Я не шукаю в цьому балансу. На сцені я можу ніби входити всередину гарячого політичного конфлікту. Наша творча група — зріз суспільства. Ми підтримуємо одна одну, хоча хтось зовні може сказати, що ми мали б конфліктувати. У цьому сенсі моя творчість певною мірою агоністична, а вибір акторок — політичний.
Але ж ви не даєте голос, наприклад, росіянкам? Вони теж є частиною суспільства у Варшаві.
Так, це велике питання. До нас на кастинг приходила росіянка, але поки триває війна, я не уявляю собі такого діалогу. Однак, звісно, це дуже важливе питання – чи є межа агону, де вона проходить? Для мене цією межею є війна, яка триває. Всі ми добре знаємо, хто агресор. Крім того, я не хотіла, щоб акторкам було дискомфортно. Вони і без того пережили страшні речі. У нас є дівчата з Харкова, з Ірпеня. Залучення до нашого творчого грона росіянок — це і була б ретравматизація.
Опубліковано: вер 28 2023
Last updated: вер 28 2023