Ірина Чужинова - театрознавиця
Ї\Традиційно в липні вже 76 років поспіль у маленькому містечку Авіньйон на півдні Франції проходить один із найстаріших та найавторитетніших фестивалів театральної Європи. Саме туди, аби відкрити офіційну програму, перемістився після Канського кінофестивалю російський режисер Кірілл Сєрєбрєнніков, мабуть, керуючись лозунгом-мемом рашистів «можем повторіть» — на радість усім, хто ще вірить в оксюморон «мистецтво поза політикою». На радість іншим — це не єдине, що варте уваги. Вперше за часи незалежності на Авіньйонському фестивалі працював український павільйон «Pavillons du Futur», в рамках якого був представлений шоу-кейс вистав та проведені панельні дискусії на актуальні теми. А на закритті фестивалю 26 липня в офіційній програмі братимуть участь Dakh Daughters, які вже кілька місяців поспіль перебувають у європейському турі на підтримку України.
Сфера присутності
Скандальне інтерв’ю «Російській газеті» Міхаіла Піотровського — великоімперського шовініста і за сумісництвом директора Ермітажу — віднині може бути епіграфом для будь-якої розмови про експансію російського мистецтва в світі. Його тези про «культурний наступ», що цинічно названий «своєрідною “спецоперацією”» — це те, що описує багаторічну стратегію російської культурної політики і стосується, в тому числі, її театрального виміру. Одним із таких важливих для Росії «стратегічних об’єктів» у свій час став і Авіньйонський театральний фестиваль.
Чому саме Авіньйон? Мабуть, передусім тому, що вже багато десятиліть саме це місто не безпідставно претендує на титул «столиці театральної моди», конкуруючи за цей титул хіба що з шотландським Единбургом. Авіньйонський фестиваль за багатолітньою традицією складається з двох частин. Перша — офіційна програма, яку формує куратор за принципом «best of the best» (система змінних арт-кураторів працює з 2004 року). Друга — так звана програма off, що в сотні разів кількісно перевищує офіційну і є таким собі мегамаркетом театральної продукції з усього світу. На Авіньйон з’їжджаються програмні директори фестивалів, критики, театрали аби побачити й обговорити тенденції розвитку театру, а також, при нагоді, домовитися про гастрольні тури чи разові запрошення вподобаних колективів.
В 1990-х роках Авіньйонський фестиваль влаштовував національні театральні програми, аби розширити коло учасників і більш прискіпливо дослідити театральну ситуацію в різних країнах. В 1997 році однією з останніх таких програм став «російський сезон» — насправді вельми концентрована програма, що супроводжувалася незмінною офіційною делегацією. Невдовзі національні шоу-кейси перестали бути частиною офіційної програми, однак залишилися як ідея, якою охоче користуються різні країни, влаштовуючи їх вже самостійно в оff-форматі.
Для розуміння контексту важливим є ще один епізод. З 2018 року в Росії розпочав діяльність масштабний державний міжнародний проєкт «російські сезони». Назва столітньої давнини і апарт в сторону Сергія Дягілєва, звісно ж, не випадкові: вони потрібні, аби пафосно стверджувати про відродження традицій. Сезони – це виїзний тур «больших» російських культурних інституцій з «вєлікіми» іменами в країни Європи. Через пандемію проєкт вийшов не таким глобальним, але, тим не менш, російський мистецький десант таки встиг окупувати кількадесят театрів, музеїв, концертних і виставкових залів. У фокусі цих сезонів були Німеччина і Франція — і як бачимо, саме ці дві європейські країни на сьогодні інфіковані русофільством найбільше. На 2020 рік був запланований театральний проєкт із фантастично блюзнірською назвою «російський Авіньйон», який скасували через перенесення фестивалю на жовтень у зв’язку із карантином. У 2022 році «російські сезони» зупинила війна — хочеться вірити, що назавжди.
Кураторські акценти
Головна подія відкриття офіційної програми Авіньйону-2022 вистава Кірілла Сєрєбрєннікова «Чорний монах» за повістю Антона Чехова викликала подив і роздратування — однак, судячи з публічних реакцій, виключно в українців. Кілька українських організацій, серед них — Український Інститут і Національна спілка театральних діячів України, надіслали лист на ім’я дирекції фестивалю із політично ввічливим обуренням щодо цього факту. Однак відповіді не отримали й досі.
Натомість, французька преса, не шкодуючи суперлятивів, описує свій естетичний захват, згадуючи про війну Росії проти України виключно в контексті напису «Stop war». Цей напис загорається щоразу після закінчення спектаклю на головній сцені фестивалю у Папському палаці на 2000 місць. Між іншим, на сцені Гамбурзького театру «Талія», де відбулася прем’єра «Чорного монаха» у січні 2022 року, вистава закінчувалася виносом на сцену транспаранту з написом «за мир і свободу» (für Frieden und Freiheit). Змінні відповідно до потреб гасла, так само як і пластична політична позиція — це одна з промовистих самохарактеристик російського мистецтва.
Письменник, режисер, актор, арт-куратор Авіньйону з 2014 року Олів’єр Пі в маніфесті нинішньої едиції фестивалю також згадує про війну: «Час війни – це коли ми віримо, що лише насильство пише історію, коли у нас вже не лишається сил, аби протистояти матеріальним прокльонам. Але війна також починається з перекручування наративів, з націоналістичного дискурсу, колонізації пам’яті, фальсифікації спадщини – це хворобливі оповідки, які можуть врівноважити лише правильні розповіді». Іронія полягає у тому, що подібним «перекручуванням наративів» займається сам Авіньйонський фестиваль, який представляє Кірілла Сєрєбрєннікова як «дисидента», хоча його опозиційність режиму Путіна поки що лишається непоміченою. Більше того, Сєрєбрєнніков навіть виступив в ролі «адвоката диявола» на прес-конференції в Каннах, закликавши європейців допомагати сім’ям загиблих російських солдат та зняти санкції з олігарха Романа Абрамовича, на гроші якого він знімав фільми.
Слід зауважити, що Сєрєбрєнніков не вперше бере участь в офіційній програмі Авіньйону. Вперше він був запрошений у 2015 році, через рік після початку війни й анексії Криму — тоді це не викликало жодного резонансу ні в українських, ні в європейських театральних колах. Нинішній його приїзд на фестиваль – вже четвертий. Незмінний з 2014 року арт-куратор Олів’єр Пі вочевидь вважає Сєрєбрєннікова своїм «відкриттям», а отже відверто ігнорує заклик до бойкоту російської культури. Ймовірно, він також упевнений, що, оскільки цей спектакль є копродукцією п’яти країн включно з Росією, то він є ніби-то «непідсанкційний». Зрештою, логіка може бути якою-завгодно, але факт залишається незмінним: вистава Сєрєбрєннікова йшла впродовж 9 днів з аншлагами, а отже її могли побачити не менше ніж 20 тисяч глядачів. Сюди ж варто додати і аудиторію мистецького телеканалу ARTE, що забезпечує трансляцію впродовж 1,5 місяця.
Висновок невтішний: «російських сезонів» немає, але для російського мистецтва все одно були і залишаються відчиненими виходи на великі аудиторії. Ті аудиторії, яким вже набридло слухати про війну, але які і досі охоче сприймають «правильні розповіді» російської пропаганди.
Поза тим, Олів’єр Пі знайшов в офіційній програмі місце і для українського фрік-кабаре Dakh Daughters. У арт-куратора є власне шоу, в якому він виступає в образі драг-квін Міс Ніж. На це шоу щороку запрошують тих, хто просуває ліберальні цінності і має активну громадянську позицію. Тож у цьому році в шоу-кабаре «Міс Ніж та її сестри» на сцені Гранд Опера Авіньйон зустрінуться Dakh Daughters та Анжеліка Кіджо — активістка, співачка, володарка п’яти нагород Еммі, яка народилася в Беніні, колишній французькій колонії.
Олів'є Пі, арт-ліректор Авіньйонського театрального фестивалю, березень 2022
Фото: Christophe Raynaud de Lage / Festival d'Avignon
Олів'є Пі, арт-ліректор Авіньйонського театрального фестивалю, березень 2022
Останні місяці вчать нас дякувати за будь-яку можливість бути почутими, однак тут окрім вдячності залишається і присмак ніжного апартеїду (колонії – окремо, імперії – окремо), який, судячи з усього, також залишається поза зоною уваги організаторів. Аудиторії, до речі, також далеко не рівнозначні — тому ті, хто виборює право голосу, залишаються на Авіньйоні в позиції маргіналів.
Але і з цієї ситуації теж є вихід: просто не зупинятися. Dakh Daughters, наприклад, підготували в Швейцарії нову програму «Danse Macabre» і вже анонсували тур на кінець липня і серпень у Франції, Польщі, Німеччині. І ця позиція автономної боротьби за місце на культурній сцені, мабуть, найефективніша в умовах, коли великі інституції так повільно реагують на глобальні зміни. Влад Троїцький, режисер і продюсер Dakh Daughters, правий, коли зауважує: важливо не тільки те, що відбувається, але також важливо, на чому ми фокусуємо увагу, і відповідно, у який спосіб ми описуємо ці події.
Однак це також і про те, чи готові ми бути в центрі уваги і витримати конкуренцію з доволі розмаїтим культурним життям Європи. І найбільше тут хвилює питання: як у майбутньому змінити акценти, аби говорили не тільки про війну й виклики та ризики, пов’язані із нею (що, звісно, наразі найважливіше), але і про українське мистецтво як самодостатнє явище, що може бути цікавим не ситуативно, а постійно? Український павільйон в Авіньйоні — це одна зі спроб відповісти на ці питання.
Присутність українського театру в європейському театральному просторі з початку незалежності завжди була однією із найбільш болючих і дискусійних тем. Хоча за останні роки кількість проєктів міжнародної співпраці помітно збільшилася, цього все одно не достатньо для паритетної присутності в європейському театральному контексті (втім, справедливе і зворотне твердження: європейський театр так само мало знаний в Україні, якщо говорити не про вузьке коло фахівців галузі).
Причин такого буксування багато, і не завжди відповідь варто шукати виключно у фінансовій складовій — хоча і не можна виключати той факт, що гастролі і творчі обміни завжди вимагали від українських театрів надзусиль, пов’язаних передусім із прірвою у підходах до планування діяльності. Зарубіжні інституції формують плани на кілька років вперед, вимагаючи відповідних довготермінових домовленостей і стабільних, а не турбулентних, підходів і від нас.
Як розказала Анастасія Гайшенець, співкураторка і керівниця напрямку «Перформативні мистецтва» в Українському Інституті, перемовини з Паскалем Кесьєром (одним із продюсерів авіньйонського «Аvignon La Manufacture off-festival») розпочалися ще два роки тому. Власне, українській павільйон «Pavillons du Futur» на Авіньйоні був запланований на 2023 рік. Однак, війна пришвидшила процес, тож в результаті на організацію павільйону залишилося кілька місяців включно із пошуком донорів, якими стали Французький Інститут та ONDA (французька продюсерська організація, що підтримує театральну мобільність), а також Південний регіон Франції та місто Авіньйон. До кураторської групи також долучилися режисер, продюсер та актор Фредерік Поті, який раніше співпрацював з Харківським фестивалем «Parade Fest» та всеукраїнським фестивалем-премією «ГРА», а в цьому проєкті взяв на себе левову частку організаційної роботи, й також Вероніка Склярова — незалежна продюсерка і програмна директорка «Parade Fest». Цю команду посилив хореограф і продюсер Віктор Рубан, засновник «Ruban Prodution ITP», який опікувався логістикою, комунікаціями та модеруванням дискусій.
Українська програма відбувалася в змішаному форматі, лише одна вистава була показана наживо, а решту презентували на відео — саме через складність виїзду митців за кордон. Найбільшим викликом для українського павільйону, як і фактично для кожного учасника off-програми, Вероніка Склярова вважає боротьбу за інтерес зі сторони кураторів, журналістів, широкої аудиторії, адже під час фестивалю в Авіньйоні одночасно відбуваються покази понад тисячі вистав. Зрозуміло, що з першого разу опинитися в центрі уваги неможливо. Для цього потрібна тривала системна робота. Однак, певні результати вже є. Ольга Пужаковська, директорка львівського Театру Лесі Українки, який привозив повоєнну прем’єру «Imperium delenda est», прокоментувала: театр отримав кілька пропозицій, серед них — запрошення на фестиваль URBÄNG у Кельні на початку жовтня. Також продюсери з Франції планують зробити тур вистави по 5 містах, а в 2023 році, орієнтовно у квітні, привезти її в Париж.
Куратори і кураторки українського павільйону зробили програму передусім жанрово різноманітною: «Rad Room» від команди Totem Dance Group і постдокументальний театральний проект «Н-effect» Рози Саркісян і Йоанни Віховської, опера «Чорнобильдорф» Романа Григоріва та Іллі Разумейка, документальні проєкти «МИ» Сашка Брами та «Крим. 5 ранку», вистава «людина?…» від mariia&magdalyna+krkrk. До речі, складання подібних програм — це гарний привід для ревізії власних можливостей і тверезої оцінки того, що український театр може запропонувати європейському глядачу.
Звісно, театральна індустрія — і Авіньйонський фестиваль це також демонструє — націлена і на розважальний сегмент. Помилкою було би вважати, що європейський глядач очікує від театру виключно сильних емоційних потрясінь і складних філософських висловлювань — однак стратегія просувати передусім сучасний соціально ангажований театр, впевнена, себе виправдає. Адже, скажімо, офіційна програма Авіньйону зважає не лише на естетичну, але і на соціально-політичну складову. Як говорить Анастасія Гайшенець, робота над плануванням українського павільйону в наступному році розпочнеться вже з вересня. Вона переконана, що наш театр вже давно готовий до переходу у «вищу лігу».
-Важко робити прогнози і давати оцінку пілотному українському проєкту на Авіньйоні, але, як запевняють всі причетні, найважливішим виявився досвід, що підтвердив припущення: шлях навряд чи буде легким. Хоча, як на мене, певна життєспроможна модель вже була знайдена і апробована. Патронування Українського Інституту, залучення кола партнерів і донорів, акцент на незалежний театральний сектор та інститут продюсерів (в майбутньому це, без сумнівів, потребуватиме організаційного посилення), вже дозволяє сподіватися на омріяну сталість бодай в перспективі найближчих кількох років. Адже, повторюся, наша головна мета – не зупинятися.