Ірина Виленська
Перед виставою перечитала трагедію (бо ж читала ще в шкільному віці), величезна за обʼємом пʼятиактна пʼєса і настільки багатослівна, що подумки дивувалася як її можна осучаснити. Виявилося, що ще й як можна, якщо за справу береться Іван Уривський. Скоротивши пʼєсу і кількість персонажів, але залишивши головне і найцінніше, режисер перетворив її на філософську притчу. Тексту поменшало, але виразна пластика акторів, музичний супровід (також від Уривського) і сценографія (bravo Петро Богомазов!) додавали сучасній інтерпретації символів і розкривали закладені режисером сенси.
Вже в анонсі вистави розкривався задум постановників: лимонна оранжерея, що є прототипом сьогоднішнього світу, де народжується, росте і культивується зло, що згодом знищує все навкруги. Хоча від початку здається, що перед глядачами така майже ідилічна сцена: оранжерея з лимонними деревцями, які оприскують і підживлюють садівники-селекціонери, і тільки музика (а це окрема тема - наскільки ідеально музика відображає задум режисера) насторожує, попереджаючи про макабрічні події, що розгорнуться незабаром.
Ця прекрасно зрежисована і талановито зіграна вистава, на мою думку, одна з найкращих у доробку режисера, стільки вражень і думок у мене було лише після «Калігули» Камю. Це неймовірно - так переосмислити твір кінця 18 століття, щоб кожним нервом відчувалася присутність, вседозволеність і всеосяжність зла в сьогоднішньому світі (саме у світі, а не в окремому соціумі). А ще не покидало відчуття, що Добро розʼєднане, що порядність і чесність легко піддаються маніпуляціям і вірять наклепам (як герої пʼєси), і підступність, обʼєднавшись, легко перемагає Добро, якщо люблячі перестають довіряти один одному, вірять брехні та лицемірству і не в змозі протистояти їм. А улюблена справа зла в усі часи - використовувати доброчесність і порядність у своїх корисливих цілях.
Для мене фінальна сцена, коли на паросток 🌱 з височини спускалася лампа, щоб обігріти й допомогти прорости, була символом того, що й за найтрагічніших обставин (коли вже всі задихнулися під целофановою плівкою) залишаться паростки як добра, так і зла, і знайдуться ті, хто кожному з них допоможе прорости, тож треба вчитися розпізнавати зло ще на стадії паростка, слідкувати за своїми чеснотами, які, на жаль, можуть піддаватися корозії.
Сценографія Петра Богомазова неймовірна і приголомшує кількістю виникаючих асоціацій зі світовим живописом. Мені, насамперед, згадалися «Сади смерті» Хуго Сімберга (фінського художника, відомого своєю картиною «Ранений янгол»). Це роботи в стилі «vim mortis» (з латини перекладається як «сила смерті» або «смертельна сила», і використовується в контексті непереборної, фатальної енергії). І цей вираз якнайкраще відображає незворотність проростання зла, яке живиться такою енергією. Звертаючись до теми саду смерті неодноразово, Хуго Сімберг зображав смерть у вигляді добродушних скелетів, зайнятих поливом квітів у вазонах. Та, дивлячись на оранжерею на сцені, задаєшся питанням: хто ці мовчазні садівники - свідомі ідейні посібники зла чи бездумна обслуга, що не замислюється над наслідками своєї участі в пособництві злу, люди, чия життєва позиція «мені за це платять, усе інше мене не стосується», - все це питання і ситуації з нашого повсякдення.
А ще сценографія для мене була відсиланням до «Садівників» Франца Седлачека (якраз нещодавно робила допис про цього австрійського художника-містика), так що робота Петра Богомазова для мене стала особливою насолодою. До того ж суцільна сірість і безбарвність в оформленні вистав останнього часу вже вкрай набридла, тому зелень лимонних кущиків і жовті плоди (знову символи - кислота і гіркота) дуже тішили око.
