Lyudmila Semenyuk

Ой, а де ж сукні з крінолінами та воланами, сиві перуки, оксамитові жилетки? Де хор, що закляк в одній позі? Де пишні декораціі, щоб загубився артист? Зате був головний герой у бавовняній сорочці в клітинку та в джинсах. Заслужена артистка сиділа на шпагаті зверху на тенорі, який розпластався на підлозі. Та ще й цілилася у глядачів з револьвера. Хористи в одежі підсобних робітників співали, монтуючи декорації. Та ще й пили вино із паперових стаканчиків. А це справді Національна опера?! Ой, пардон, вишукані вечірні сукні таки були. У першому акті, де на сцені celebrity прийшли на відкриття галереї мистецтва. Всі в довгих вишуканих сукнях та костюмах чорного кольору. Як на тризну мистецтва, бо насправді оцінка побачених шедеврів прозвучала з їхніх вуст: фуршет, як завжди був приголомшливий! Оті сценічні костюми стьобно-іронічно асоціювались із вечірніми нарядами столичної богеми та київського establishment в залі, бо від Prada, Armani та Brioni у перший день премʼєри буквально зашкалювало. І я зрозуміла, чому отой ряд для висопоставлених гостей, як було у нас заведено ще за совка, в усіх театрах на проході. Це щоб, як вона закине нога за ногу, то було видно червону підошву від Labuten, а у нього Rolex на руці. Ага, на лабутенах і в охуітєльних штанах)) І коньяк з лимоном та бутерброди в буфеті приголомшливі)). Але опера у постановці режисера Івана Уривського, сценографа Петра Богомазова та художниці Даріі Білої настільки сміливо зламала всі стереотипи, що наприкінці ті, хто на лабутенах, і ті, хто в черевиках із Троєщинського ринку, піднялися в спільному пориві захвату і вдячності, що обʼєднали великий зал Національної опери України. Це й справді гідна театральна робота. І якщо досі Іван Уривський запалював молоді драматичні зірки на зразок Олександра Рудинського, то зараз засвітилася нова зірка на оперному небосхилі України. Це 27-річний Олександр Нікіфоров, який так блискуче виконав партію головного героя. Поета Гофмана, головною казкою якого стало його власне прозріння, що мистецтво — це насправді самопожертва. Уривський вдало загорнув у мінімалістичну обгортку великі смисли про роль мистецтва в нашому житті. Гротеск про фальшиву велич потворного малюка Цахес, як алюзія на імператора запоребрика… Магічні окуляри Коппеліуса, що прикрашають дійсність… Електронна лялька, як імітація живої людини… Розтиражована Джульєтта, де Ромео підмінили сутенери від мистецтва… Муза, як двуликий Янус… Золотий вік опери, що почався від Моцарта та закінчився 19 століттям — Голос Матері, який марно намагається відтворити дочка… Вмираюча Антонія, як метафора приреченості мистецтва в епоху тоталітарної радянщини… Думаю, Іван Уривський поміняв місцями другу та третю дії опери Жака Оффенбаха, щоб зробити акценти саме на розвитку українського мистецтва. А те, що зал зааплодував, коли відкрилась завіса напочатку третього акту — найвища оцінка таланту Петра Богомазова. Ну принаймні я вперше чула, щоб оплески адресувалися сценографії. Оті «коври» на стінах та ламповий телевізор насправді і є уособленням того хворого мистецтва в Україні, коли вона була в складі радянського союзу. А ще — це милий привіт далеким 80-м, коли казки Гофмана були для нас найкрутішим фентезі, і ми не підозрювали, що наступне покоління читатиме Володаря перстнів та Гаррі Поттера. Та епоха померла назавжди, а золотий вік українського мистецтва належатиме тепер тому заплаканому хлопчику, якого Голос Матері, забираючи Антонію, залишає замість себе на землі. Так, саме через наші страждання і плачі якраз і прийде нарешті наша справжня велич… На поклон захопленому залу під гучні оплески та крики «браво!» — вийшли двоє молодих людей в простих темних світшотиках та кросівках. Уривський і Богомазов. Чортові генії…