Вікторія Котенок

Про Землю як Дім. Та на жаль цей Дім у фіналі нагадує страшні фото зі стрічки новин зранку після чергового масового удару по Україні. Без вікон, без дверей... І без людей... Одні рами.
Про Землю як Країну. Бо саме її йде захищати Михайло на війну. "Бо що чоловік (людина) без Землі (країни)"? - як каже його батько. Без дому, без країни, без паспорта - ти ніхто і звуть тебе ніяк.
Про Землю як Владу. Боротьбу за цю владу, жагу і хіть до неї. Бо влада дає можливість закрити роти людям, дає можливість ними керувати, і щоб тебе поважали. Саме цього хоче Рахіра, яку всі з дитинства зневажають через кримінальне минуле батька. Тому, хитра і далекоглядна Рахіра спершу зваблює слабодухого Саву, потім як шекспірівська леді Макбет намовляє коханого прибрати конкурента (брата Михайла), далі своїм залізним алібі "рятує" коханого від в'язниці і... починає міряти кроками СВОЮ землю (як майбутня дружина єдиного спадкоємця). І з цього моменту їй плювати на коханого, фізично і душевно скаліченого, бо тепер Вона на коні - Влада/Земля біля її ніг.
Тому для мене "Земля" Уривського не про доброго і працьовитого Михайла (Андрій Коваленко), не про слабодухого неробу, гульвісу і братовбивцю Саву (Олександр Рудинський), не про нещасну закохану сирітку Анну (Марічка Хоменко), і навіть не про батьків (Анатолій Ященко і Олександра Єна), що добре ростили своїх синів і дбали про своє господарство, землю, урожай, дім.
Ця "Земля" про Рахіру (Марія Рудинська), у якої не було нічого, крім осуду і насмішок людей, а добилася вона всього, бо Влада/Земля тепер є заставою для її безхмарного майбутнього. І не дивно, що своєю хитрістю, самовпевненістю і жорстокістю Рахіра викликає асоціації з країною, назва якої починається на ту ж саму букву (зовсім не випадково саме ця героїня, як ударна хвиля від потужного вибуху, виносить стіни і вікна у будинку, що став центральним елементом сценографії (сценограф - Петро Богомазов)).