Ірина Голіздра (https://yabl.ua)
Прем'єра «Марії Стюарт» у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, беззаперечно, була довгоочікуваною подією. Після шаленого ажіотажу суспільство нарешті дізналося, що театр – це круто, а режисер Іван Уривський став популярним спікером для численних інтерв'ю. А коли запустили продаж квитків, то вони миттю розлетілися.
Відомий німецький драматург і поет Фрідріх Шиллер написав трагедію на п'ять дій «Марія Стюарт» в 1800 році, на основі документальних матеріалів про життя королеви Шотландії. Якщо зануритися в історію, то у 1568 році, через підозру в причетності до вбивства чоловіка, Марію Стюарт висилають з країни. Та вирішує їхати до Англії, сподіваючись на захист своєї двоюрідної сестри – королеви Єлизавети. Однак остання через побоювання наказує взяти її під варту. Після років у в'язниці, Марії Стюарт виносять вирок до страти.
Цю п'єсу Уривський осучаснив прямолінійно, щоб у кожного глядача жодної думки не було про історичну реконструкцію або драматичну історію про минуле. До того, як глядач побачить акторів на сцені, в залі ходить Хтось, щось бурмоче про кавусю, життя і привертає увагу публіки. З огляду на його костюм, всі розуміють, що вистава вже почалася. Це не просто руйнація четвертої стіни (у фіналі буде ще більш потужний епізод), а певна алюзія на відомих блогерів, які цінують тільки власне «его». Сучасно, стильно й саркастично. Хтось – персонаж вигаданий режисером, і його можна сприймати, як блазня королеви.
Протистояння двох величних жінок-королев – Марії і Єлизавети – поліфонічне. По-перше, сценічний простір являє собою шоурум, світовий подіум і королівську ієрархію – від в'язниці-вітрини за склом до високого п'єдесталу CROWN. Конструкція світового простору настільки мобільна, наскільки королева не може володіти нічим і ніким, навіть собою.
По-друге, боротьба за владу та кохання (чоловіків), а також страх визначають поведінку і характер жінок, які змагаються за власне життя. На фоні владних перипетій, режисер фокусує увагу на постаті Жінки, як особистості. Роль Марії Стюарт виконують Анжеліка Савченко і Марина Кошкіна. Вони успішно втілюють образ героїні – сміливої, безстрашної і водночас змученої жінки. З іншої сторони, красива і витончена, з ляльковим фльором, Марія Стюарт, немов фігура з фешн-показу.
Взагалі, нівелювання людських цінностей і певне висміювання споживацької культури у виставі проходить наскрізно і торкається найбільш недоторканних осіб – королев. Вони – жінки, якими вміло користуються чоловіки. Єлизавета у виконанні Тетяни Міхіної, попри велич і корону, насправді вразлива жінка, яка воліє кохати і бути щасливої, але втішається тимчасовими проявами тваринницького інстинкту Лейстера (Акмал Гурєзов).
Феміністичний компонент вистави можна аналізувати глибше й глибше у контексті історично-релігійних відносин того часу, але ця вистава – сучасна історія, з тими ж проблемами. Жінка – володарка корони, але не має змоги обирати і володіти собою, своїм щастям. І це у виставі екстраполюється на образ Єлизавети – могутньої правительки, але нещасної жінки. Матріархат протистоїть патріархальній системі, але фінал не має переможців.
У виставі висвітлюється відома зворотня сторона монархії – тягар корони обмежує життя. Таким же чином, як і ми у сьогоденні, обмежуємо себе крізь інстаграмний look і фільтри, що створюють ілюзію для оточуючих. Лише опинившись на подіумі людського марнославства, можна побачити весь «бомонд» страхів і жахіть, якими наповнений навколишній світ. Костюми, перуки, гримаси – уся ця фальш, мов отрута, знесилює сутність людини. І що залишається – лише кофри для одягу, як символ пустоти.
Жага до влади, жага пристрасті, жага любові у королівській крові стрімко призводить до падіння або фізичної смерті. Приниження, розпач, біль підсилюють протистояння Єлизавети і Марії, яке вже приречене на криваву помсту.
Вистава насичена метафорами і впізнаваними прийомами режисера, що робить постановку абсолютно видовищним дійством з психологічно-філософським сенсом.
Кому сподобається: глядачу, який шукає нові сенси у класичних творах і не проти театру у театрі.
Кому «не зайде»: тим, хто проти оголеності на сцені та сексуальних сцен (хоча там це показано дуже обережно).