Мар’яна Семенишин (life.pravda.com.ua)
Для цієї постановки в Театрі на Подолі тепер уже "львівський" режисер Давид Петросян зібрав команду не лише з місцевих акторів. До "подільців" він долучив, зокрема, Ольгу Голдис. Яка і стала головним героєм "Процесу", зігравши того самого Йозефа К.
Сценографію вистави створила Анна Шкрогаль, відома своєю роботою над костюмами мюзиклу-бестселеру "Тигролови" в столичному Театрі Оперети.
Розумію, що не кожен тримає томик "Процесу" на приліжковій тумбочці. Я і сама знову перечитала його лише заради цієї прем’єри. Тож коротко нагадаю сюжет. Йозеф К. – банківський чиновник середньої руки, якому у день його тридцятиріччя повідомили, що над ним розпочато процес.
Слуги (чи то пак прислужники?) правосуддя, видаються слабо поінформованими ділками, які залюбки навівають таємничість і сіють сум’яття. Йозеф К., спершу відчайдушно намагається зрозуміти гру, у яку його, як видається, так безглуздо втягнули. Проте, зрештою, усвідомлює марність усіх спроб: він – частина великого механізму, для якого його власний процес – лише один з багатьох коліщаток, що урухомлюють всю махину.
"Процес" був оприлюднений після смерті автора і набув найбільшої популярності після ІІ Світової війни – в період глобальної втоми, сум’яття, соціального відчуження і екзистенційної тривоги. Бо написаний саме про це.
Сюжети у доктора права Франца Кафки – еклектичні, багатошарові, абсурдні, схожі на лабіринти сновидінь, крізь які доводиться продиратись читачеві. Провокуючи своєю абсурдністю, вони краще піддаються тлумаченню, аніж роз’ясненню.
Напевно, так і варто сприймати "Процес" у баченні Давида Петросяна – тлумачення абсурдності, у яку занурений Йозеф К. і до якої режисер запрошує глядачів.
У виставі велич механізму правосуддя звужується до розмірів кімнатки Йозефа К. Поза чотирма стінами – опечатані меблі, які колись були чиїмись, проте вже давно є власністю системи правосуддя.
Якщо у Кафки місто раптово звужується до місць для судилищ, Давид Петросян унаочнює обмеження особистого простору людини – через проникання "правосуддя" в найбільш приватну сферу.
Вриваючись зранку у кімнату до Йозефа К. вартові-клерки описують все майно людини, якій ще навіть не винесли вирок. Обвинувачений, хоч і під арештом, може ходити на роботу, повертаючись у кімнату, у якій йому вже мало що належить: як нагадування про неминучість обвинувального вироку.
Приватність поламана всюди – навіть випадкові знайомі Йозефа К. видаються добре поінформованими про хід процесу та навперебій пропонують поради. В найінтимніші моменти герой розуміє, що втрачає навіть власне тіло, яка вже більше не належить йому.
Загнаний в кут, Йозеф К. уподібнюється до комахи (ще один Кафківський сюжет), яку розглядають під мікроскопом, проте не так, щоби дослідити (адже результат – відомий наперед), а щоби розважитись. Лампа столу інспектора зливається зі світлом софітів – підслідний перетворюється на героя драми.
І правда – як краще назвати ще судилище з передбачуваним фіналом, де слідчі, вартові, суддя чи адвокат не знають і не скажуть більше, передбаченого їм текстом? Вони грають ролі, відведені їм правосуддям, і не більше.
Ось вже і Йозеф К. нарешті зрозумів правила і відчайдушно намагається втиснутись у кружечок світла на авансцені – може так йому вдасться усе роз’яснити, достукатись як не до розуму, так до сердець тих, кому вершити його долю? Несвідомо він починає грати відведену йому роль, він – у грі.
Сцена з вистави "Процес" в Театрі на Подолі. Фото Іra МarconiПо-шекспірівськи у виставі не лише процес над Йозефом К., а саме життя абсолютизується у театрі. Те, що видавалось уривчастим, незрозумілим маренням однієї людини, жахаючи легко знаходить відгук у сьогоденні. Ґвалтівне втручання в особисте життя та поступове анексування питомо свого. Гнітюче усвідомлення власних обмежень та безпорадності, зрештою, прийняття обмежень, проте не визнання вини і намагання жити "як колись", знаючи, що процес триває.
Абстрактний сюжет стає близьким глядачам в тому числі і завдяки проникливій грі акторів. Ольга Голдис поєднує неймовірну пластику з мало не підсвідомим відчуттям свого персонажа. Ледь-ледь торкаючись сцени, її Йозеф К. ніби намагається відмежувати себе від процесу, але водночас відчуває усю тимчасовість свого перебування в ньому.
Актриса вражає своїм проживанням ролі, в якій чи не кожен і кожна в залі бачать себе: розгублених перед зовнішніми обставинами, пригніченими невідомим, з досвідом, достатнім, щоби розуміти, що процес ще тільки розпочався.
На противагу розхристаним почуттям Йозефа К. інспектор-священик, блискуче втілений Артемом Атаманюком, демонструє усю байдужість і цинічність системи. Персонажі Атаманюка ніби ʼобрамлюютьʼ досвіди Йозефа К.: інспектор повідомляє, що процес розпочався, а священик підсумовує його, вислуховуючи відчай Йозефа, але не відпускаючи гріхи: це - прерогатива правосуддя.
Олег Стефан у ролі комерсанта Блока відкриває Йозефу К. майбутнє звинуваченого: безкінечну непевність свого становища, зневагу в очах оточуючих, втрату власної гідності. Система працює на знецінення індивіда, створення ієрархії звинувачених, а не суспільства рівних людей.
Творці вистави "Процес" не лише подарували нам нагоду поглянути на наші досвіди через призму європейської класики. Проживаючи процес разом з Йозефом К. ми споглядаємо свої власні переживання, дізнаємось про них і про себе трохи більше.