Інтерв’ю: Ярушевська Альона
«Дім» – спільний проєкт
та літературно-перекладацького фестивалю «TRANSLATORIUM», прем’єра якого відбудеться 30 жовтня як на сцені театру, так і в онлайн-форматі.
Чим зацікавив проєкт, як відбувався процес постановки, як актриси сприйняли п’єсу та своїх персонажів, чому варто відвідати виставу, – розповідає режисерка вистави
.
- Тамаро, розкажіть, як ви потрапили в цей проєкт, чим він вас зацікавив?
Ми з Веронікою Ядухою познайомились в освітньому просторі «Майбутні», де я викладаю. Пізніше вона запропонувала мені бути режисеркою у сценічному втіленні п’єси Ніколи МакКартні «Дім». Ми домовилися, що це буде партнерський проєкт між літературно-перекладацьким фестивалем «TRANSLATORIUM», що присвячений художньому перекладу, та Театром Драми і Комедії і почали готуватися до подачі заявки до УКФ.
- Що ви відчули після першого прочитання п’єси?
Я зрозуміла, що з таким текстом я раніше не працювала. Відчула хвилювання чи навіть тривогу.
- Вистава буде поставлена безпосередньо за п’єсою чи ви залучатимете інші документальні матеріали, історії?
Я не залучаю документальні матеріали, але роблю відбір всередині авторського тексту. Ми спілкуємося з акторками, розповідаємо власні історії і ділимося досвідом «перебування у домі», намагаємося відчути, де текст потрапляє у «больові десятки» українського менталітету. Тобто перевіряємо п’єсу на собі.
Фото з кастингу – Олександр Хоменко
- За словами авторки Ніколи МакКартні, коли вона написала цю п’єсу у 2000 році, то тема людей з інвалідністю не мала особливої репрезентації на сцені. На вашу думку, чи достатньо висвітлена ця тема у сучасному театральному просторі, українському зокрема?
Думаю, що всі ми – люди з інвалідністю, але у когось вона артикулює на фізичному рівні й більш очевидна, в інших – на ментальному чи емоційному. Тому, на мій погляд, театр лише тим і займається, що працює з цією темою.
- Як варто розмовляти з глядачами на таку тему в театрі?
Говорити про себе.
- Скільки разів ви прочитали п’єсу перед тим, як поставити її на сцені?
Я не рахувала і річ не в тім. Треба вступити з п’єсою в стосунки – співзалежні стосунки, у яких проблеми тексту стають моїми проблемами і навпаки.
- На кастинг до вистави надійшло 98 заявок, як обирали акторів для постановки?
Говорили про п’єсу, про те, яким був сьогоднішній ранок, про незадоволення станом речей і про причини цього незадоволення, про плани, про те, навіщо акторці саме цей проєкт.
Фото з кастингу – Олександр Хоменко
- Зараз у вас тривають репетиції, чи все задумане вдається втілити?
У мене немає так, щоб було «все задумане». Є приблизне розуміння напрямку руху, візуальна частина (важливий для мене досвід співпраці з чудовим художником Владом Одуденко), є робота над костюмами (Христина Корабельнікова), безліч матеріалу, який поглиблює нас і пояснює теми, з якими працює авторка, є пошукові роботи щодо музичної концепції, яку втілюватиме Ірина Лазер – гурт «MAVKA». Є намагання збереження суверенітету кожної зі складових, і в той самий час, ефективного взаємовпливу і взаємодії. Ми в процесі маленьких кроків.
- Як актриси сприйняли п’єсу та своїх персонажів? Як даються їм ролі?
Конфліктно сприйняли. П'єса напружує, персонажі контроверсійні. У кожної акторки свій шлях і швидкість. У мене немає задачі, щоб їм вдалися ролі, мій намір – створити їм коридор без пункту призначення, але з енергією руху.
- Ви сказали, що вистава порушить прийняту парадигму сприйняття поняття сім’ї. Як саме сприймається поняття сім’ї нині? Чим це сприйняття відрізнятиметься у виставі?
Все, про що я можу говорити, – це власне сприйняття. Для мене тема сім'ї, можливо, єдина табуйована тема, найбільш хвороблива. Вистава виявляє ту порожнечу, яка зазвичай наповнюється фіктивною любов'ю, замовчуваннями, прихованими намірами і кричить про біль жіночим голосом.
- Що особисто вам болить під час підготовки цієї постановки?
Свої болі я проговорю виставою.
- Кому та чому варто відвідати цю виставу?
Думаю, варто всім. Прийти і самостійно віднайти відповіді на ваші питання.