yabl.ua
Богдан Панкрухін
Герман Гессе колись сказав: “Людина вільна тільки у виборі власної залежності”. Саме цією фразою можна охарактеризувати виставу Тамари Трунової “Безприданниця. версія” в театрі на Лівому березі Дніпра.
Так вже сталось, що “Безприданниця” після першого перегляду стала однією з моїх улюблених вистав. Та, перш ніж говорити про неї, хочеться сказати кілька слів про унікальність режисерки. Серед багатьох інших молодих театральних постановників Тамара відрізняється тим, як гарно їй вдається і класика, і сучасні п’єси. Дуже важко повірити, що такі вистави як “Погані дороги”, “Дві дамочки в бік півночі”, “Як двоє румунів…”, “Дім на краю душі”, “Близькість”, “Красиві, двадцятирічні: тізер” та “Безприданницю” поставила одна й та ж людина. Хоча спектаклі й дуже різні, але в усіх них легко помітити почерк автора.
Події п’єси відбуваються навколо молодої дівчини Лариси. В неї закохані відразу кілька залицяльників. Кожен із них намагається підкорити серце дівчини, та вона може думати тільки про своє перше кохання - судновласника Паратова. Колись давно він її покинув і залишив по собі тільки пам’ять та страждання. Саме тоді, коли Лариса все ж вирішує вийти заміж за одного із залицяльників, Паратов повертається.
Велика заслуга режисерки у гарній роботі з акторським складом. Дуже важко відокремити одного, або хоча б декількох акторів: запам’ятовуються всі. Більше всіх вразив Анаталій Ященко. Коли актор виходить на сцену, то починає здаватися, що час сповільнюється. Його нутро захоплює весь простір в залі та починає диктувати свої правила. Таку гру я бачив нечасто.Приємно вразив Юрій Радіонов. Дуже личать йому ролі закоханих та ревнивих жертв обставин. Подібний образ він втіляює в “Карнавалі плоті” Дмитра Богомазова. Там головний герой Войцек вбиває свою дружину через зраду. В “Безприданниці” шлях персонажа приводить його приблизно до такого ж завершення. Юрій дуже тонко і влучно передав цей стан залежності та схибленності. Точність та влучність також стосується і Андрія Ісаєнко. Всю виставу ми спостерігаємо за абсолютно спокійним та єдиним адекватним персонажем, аби у фіналі побачити монстра, який вилазить назовні. Та, безперечно головною зіркою вистави є Катерина Савенкова, яка на якийсь час стала Ларисою. Актриса дуже сильно передала цю слабкість від кохання, коли ти йдеш на крайнощі, не знаючи, як знайти в собі сили йти далі.
Хоч Островський написав свою п'єсу в середині 19 століття, тема лишається актуальною і для нас. Час минає, а людьска залежність один від одного не зникає. Паратов повертається до Лариси саме за крок до її весілля, щоб востаннє скористатися дівчиною та розчавити її. Лариса легко ведеться на його маніпуляцію, змушуючи страждати свого нареченого Карандешева. Решта спостерігають за цією грою людьских доль намагаючись відірвати для себе по шматку від Лариси. На превеликий жаль, люди мають властивість штовхати інших у прірву, варто їм тільки побачити мінімальну вразливість. За рахунок цього кожен починає відчувати себе хазяїном життя, або навіть Богом над іншими. В цьому трохи абсурдному трагікомічному фарсі відчувається драма справжнього життя. І тут є три шляхи: ти можеш зламатися під натиском обставин, можеш це пережити і перетворитись потім на потвору, щоб більше ніхто не бачив твоєї слабкості, а можеш вистояти та залишитись після всіх випробувань людиною. Островський та Трунова демонструють нам перший варіант розвитку життя, щоб глядач побачив це зі сторони та зрозумів, як важливо вистояти і не зламатися.
Виставу також дуже приємно дивитись з естетичної точки зору. Костюми головних героїв, які створюють кольорову та візуальну гармонію, жива циганська музика та декорації легко переносять тебе в атмосферу часів, коли жив та писав Островський.
Це глибока, одночасно сучасна та класична вистава, яка демонструє нам стару історію на новий лад. Після її завершення, ти розумієш, наскільки люди можуть бути жорстокими один до одного. Браво Тамарі Труновій та всім причетним акторам, це дуже крута робота, до якої треба буде повернутись в наступному сезоні.