Іра Чужинова
«Украдене щастя» для театру не просто чергова назва в репертуарі – протягом кількох десятиріч саме ця вистава була емблемою франківців. Спочатку – в постановці першого худрука театру Гната Юри у 1940 році із тріо: Амвросій Бучма (Микола), Наталя Ужвій (Анна), Віктор Добровольський (Михайло). А потім режисера Сергія Данченка, який у 1979 році, щойно очоливши театр, випустив прем’єру із легендарним Богданом Ступкою в ролі Миколи. Ці вистави, до речі, в записах вже кілька разів транслював театр, а при бажанні уривки можна знайти в YouTube, аби зрозуміти, з чим ведеться діалог сьогодні.
Один із лейтмотивів п’єси «Украдене щастя» – спроба повернути втрачений рай непомірно високою ціною. Михайло Гурман вертається нізвідки з неосяжним коханням, і це перевертає догори дриґом звичний світ подружжя Анни та Миколи Задорожних, а разом із тим і сусідів, і односельців. Змушує всіх ламати голову над питанням: чи владне минуле над сьогоденням? Цей же лейтмотив простежується і у самій спробі театру повернути на сцену легендарну виставу та символічно поєднати епохи. Або не поєднати, а навпаки – окреслити кордони різних поколінь та різних мистецьких світів.
У будь-якому випадку, вистава «Украдене щастя» головного режисера театру Дмитра Богомазова – це саме така титанічна спроба перечитати не тільки п’єсу, а й історію колективу. При цьому «Украдене щастя» супроводжується незліченними перехресними посиланнями режисера на свої попередні вистави, які насправді вже утворюють цілісний художній світ. Основний акцент тут зроблено на естетику та підходи до соціальної драми ХІХ століття, яка зі звичного для себе етнографічно-побутового виміру переноситься у простір метафізики та набуває епічного розмаху.
Простір у спектаклі – один із ключових героїв. Художник Олександр Друганов, здається, перевершив себе, створивши багатофункціональний візуальний конструктор, що поєднує і похилу площину-полонину, і тісну хату-криївку, і дах під повним місяцем, і трохи не середньовічні обриси замку-фортеці. Ті, хто розгледять у перехрещених площинах велетенський дерев’яний хрест теж будуть праві. Загалом, візуальних цитат, відсилок до класиків західно-української літератури та назв знакових творів тут чимало.
У самій виставі все починається нестерпно буденно. Ось Анна (Тетяна Міхіна) у мішкуватому сірому пальто курить під снігом. Горбить плечі. Хода важка. Чекає чоловіка із лісозаготівлі – себто з тих славнозвісних карпатських чорних валок. Микола (Олександр Печериця), як ми знаємо, з’являється закривавлений – побив війт за необачне зухвальство.
Пізніше, в буквальному сенсі, як сніг на голову, звідкись зверху, з даху над спальнею з’являється Михайло (Дмитро Рибалевський). Грубо жартує про повернення з могили. Напрошується на нічліг. Перед тим не оминути ритуал вечері: порожні тарілки, порожні чарки, класична акторська імітація – "як смачно їсти невидиму їжу".
Варто трохи почекати і всі ці паси в сторону псевдопобутового театру зникнуть. Герої засинають. Анна з Миколою у безрадісному шлюбному ліжку. Михайло перед ввімкненим телевізором, де дикторка бубонить про стихійні повені… Далі ж розгортається колективний сон про «украдене щастя», в якому вже працюють інші закони та інша оптика: вступає в права фантазія режисера, що пропонує нові й нові референси для цієї нібито знайомої історії. Скажімо, той же Микола – чим не український Войцек? Якщо довго і настирливо тикати у порядну людину гострим стіком зневаги та образ, вона зрештою перетворюється на вбивцю-відступника. Анна – чим не українська Кармен, що зводить з розуму військового, у якого завжди із собою заряджена рушниця? Нагадаю, Дмитро Богомазов починав свій шлях із «європеїзації» української класики – дебютна «Чарівниця» Івана Карпенка-Карого вже пунктиром окреслювала вектори цього «Украденого щастя».
Сон лише місцями химерний, але цілком реалістичний – так, аби потім не відрізнити яв від марення. Час тягнеться. Демонстрація майстерності продовжується. Але чуда не стається – професія не перетворюється в мистецтво. Краса залишається такою ж холодною та відстороненою, як той повний місяць, під яким блукає Анна.
Аби виконати місію на своєму етапі театральної естафети, Дмитро Богомазов конструює фінал як зустріч минулого та сучасного. Микола з рушницею стоїть над смертельно пораненим Михайлом, а по телевізору, тому, що його забули вимкнути перед сном у першій сцені, саме завершується вистава «Украдене щастя» Сергія Данченка. Фінальні репліки вже промовляють Степан Олексенко та Богдан Ступка. Традиція, як палімпсест, проступає крізь шар нового театрального тексту. Але і цей останній фокус не спрацьовує. Останнє у цьому тексті посилання веде не до вічності, а до сторінки Вікіпедії. Голоси кумирів минулих років у кращому випадку, і то не для всіх, пробуджують спогади, але не емоції.
За великим рахунком, якщо говорити про символічний перехід, він таки відбувся. Від акторського театру – до режисерського. Від хвилюючого театру почуття – до естетизовано-інтелектуального театру відчуття. Звісно, відбулося це не у 2020 році і не в цьому «Украденому щасті». Мабуть, тому пафос знаковості навіть в масштабах окремого колективу автоматично нівелюється.
Тим паче, якщо пригадати іншу виставу Дмитра Богомазова та Олександра Друганова, до речі, одну з перших на камерній сцені імені Сергія Данченка – «Morituri te salutant» Василя Стефаника, яку також щедро цитують у прем’єрі. Як не парадоксально, саме у цьому спектаклі 2013 року й відбулося те, що так натужно намагалися вичавити із «Украденого щастя» – діалог традицій, зустріч епох, чудо народження українського космосу зі слів письменника.
Насправді, прем’єра вкотре довела і ще одну аксіому – видатні вистави ніколи не співпадають з ювілеями. І систематично трапляються вони, мабуть, виключно для того, аби тренувати глядацьку пильність.
|
|
|
|