Анастасія Гайшенець

Warning: No images in specified directory. Please check the directory!

Debug: specified directory - https://blog.nt.zp.ua/images/pressa/BOGOMAZ

Видатний український режисер – про те, чого не вистачає вітчизняному театру, щоб жити повнокровним життям.

Якби в театрі існували аналоги музичних хіт-парадів, то, мабуть, саме він був би лідером не тільки професійних рейтингів, а й глядацьких симпатій. Щороку роботи Дмитра Богомазова в лауреатах «Київської пекторалі», кожна вистава – аншлаг.

Такі роботи як «Карнавал плоті», «Співай, Лола, співай!», «Веселощі сердечні, або кепка з карасями», «Черга» в Театрі драми і комедії на Лівому березі, «Ліс» і «Morituri te salutant» в театрі І. Франка – справжні бестселери. У його постановках театр виявляє щільність і якість матерії, здатні повернути пам’ять про первинність почуттів і смак до життя. Специфічна оптика його режисерського погляду завжди химерна і пізнавана водночас. Він працює з причиною, дивиться крізь шум повсякдення, йде своїм шляхом без озирань на злобу дня, і, напевно, щось знає.

Атмосфера і нерв його вистав, непомітно вмикаючи увагу сприйняття, залучають глядача до подорожі химерними світами, залишаючись при цьому межово зрозумілою історією. А меседж, що він його транслює аудиторії (попри захоплення нуаром), незмінно гуманістичний – після перегляду вистав Богомазова з театру виходиш в стані легкого просвітлення і закоханості. Адже він розуміє, що хоче сказати і цінує момент взаємності з глядачем. Ми поговорили з ним про те, як йому це вдається.

Ваші роботи за минулий сезон про цінності загальнолюдські. Як вам вдається уникнути політизації в роботі? Не було спокуси поставити щось на тему військового конфлікту?

Спеціально я політичних тим не уникаю. Як людина я досить гостро реагую на цю ситуацію. Я не живу повз життя суспільства. Але для того, щоб вийшов адекватний реальності спектакль, повинен бути глибокий текст. Я виріс на хорошій літературі, тому текст для мене має велике значення. Ось «Войцек» (спектакль «Карнавал плоті») – це локальна історія. Але вона має відношення і до політики, і до соціальних проблем. Це текст дуже глибокий, з яким цікаво спілкуватися, вступати з ним в діалог. Адже театр – це місце зустрічей. І чим цікавіший «співрозмовник», тим театр цікавіший виходить. Поки що я не знайшов в сучасній драмі співрозмовника в особі тексту.

Як відбувається вибір матеріалу для постановок? Що первинне: тема, під яку ви шукаєте матеріал, чи текст, який дає тему?

Іноді я не розумію, що має бути наступним, і починаю просто читати. А оскільки п’єс хороших не так багато, то, останнім часом, я звертаюся до літератури. Тому що і Василь Стефаник (Morituri te salutant) і Юрій Коваль («Веселощі сердечні, або кепка з карасями») це література. Я читаю – і виникає передчуття театру. Воно може тебе в дуже різних місцях чекати і буває дуже різне. Так, наприклад, «Лола» вийшла. Я ніколи не мріяв поставити мюзикл. Але коли я почитав п’єсу Олександра Чепалова за мотивами роману Генріха Манна «Вчитель Гнус, або кінець одного тирана» подивився фільм «Блакитний ангел» з Марлен Дітріх, я подумав: адже у нас в театрі працює дуже багато людей музично обдарованих, і, мені просто захотілося запропонувати їм скористатись їхніми талантами. Тому що театр – це більше актор, ніж режисер. Я зараз не про те, хто головний, я про те, що в кінці кінців потім актор грає. І він повинен мати свій азарт, свою потребу вийти на сцену, свій інтерес. У мене було бажання допомогти реалізуватися талановитим людям. Тому вийшла «Лола», а не тому, що я хотів поставити мюзикл.

Чи плануєте ви далі працювати з мюзиклом, адже не тільки «Лола», але також «Карнавал плоті» і Morituri te salutant дуже музичні?

Музичність, ритм і висотність – дуже важливі інструменти, що дозволяють мати справу з точністю. Мені здається, що для актора і театру завжди корисно мати справу з цією якістю.

Чи не було у вас бажання спробувати себе в кіно? Зробити, наприклад, кіноверсію вистави «Співай, Лола, співай!»? Адже пройде час і це диво, яке ми бачимо, залишиться, в кращому випадку, в спогадах і на фото?

Мені часто пропонують кіно займатися. Але, чесно кажучи, мені здається, що це настільки інший вид мистецтва… Мені б не хотілося бути аматором. Я думаю, це не дуже приємне відчуття – в 50 років відчути себе дилетантом. Не в тому сенсі, що я боюся. Але я людина відповідальна, а тут я на себе цю відповідальність взяти не можу. Театр швидкоплинний, але в цьому його принадність, частина його природи. У цьому сенсі театр дорівнює життю. Кожен поставлений спектакль, він є. Але кожного разу, ти хвилюєшся, – відбудеться він чи ні. Яка публіка прийде, як актори з нею зустрінуться… Немає жодних гарантій, що це буде завжди добре. Безумовно, в створенні певних гарантій якості і полягає професіоналізм режисера. Але точно передбачити якість тонкого відчуття ти не можеш – тут кожного разу все по-новому.

І тим не менше, вам вдається створювати «театральні бестселери». Ви відчуваєте запит аудиторії?

Одна з моїх функцій, як режисера, це бути першим глядачем. Тобто, я сиджу в глядацькій залі і кажу, як глядач, «так» або «ні» своїм режисерським рішенням. Оскільки я живу в сучасному світі і пов’язаний з людьми, я можу міркувати про те, що бачу з цієї позиції. Режисер, як глядач, повинен бачити композицію, відчувати плин часу і не втрачати свіжості відчуттів, щоб не толерувати своїм звичним прийомам. Треба не боятися відмовитись від зайвого. Навіть якщо тобі дуже подобається те, що ти придумав один раз, але ти бачиш, що в комбінації з цілим воно не працює, потрібно прибирати. Важливо, щоб на сцені виникав театр. А він або є, або його немає – третього не дано.

Що таке театр?

Я ставлюся до театру як до речі практично неможливої. Неможливо ані передбачити, ані запрограмувати успіх. Нічого. Театр – це неможливе. В один і той же час величезна кількість людей: костюмери, гримери, монтувальники, освітлювачі, звукорежисери, актори, білетери, адміністратори фокусують в одну точку свою увагу і виходить спектакль. Це ж не так як в кіно, коли результат концентрації уваги групи людей фіксований, і, повторюється в незалежності ні від кого, – ні від погоди, ні від настрою. У театрі все трапляється щоразу як вперше. І в цьому є якась магія. Відчуття театру у кожного режисера своє. Я займаюся театром демократичним, намагаюся не диригувати залом. Іноді створюю «пучок» або «вузол» в якому велика частина аудиторії засміється або заплаче, але, в принципі, намагаюся такого уникати. Прагну робити такий малюнок, щоб кожен міг сформувати власне ставлення до того, що відбувається, мати свій погляд. Це елементарна повага до того факту, що в залі сидить дуже різна публіка.

Ви дуже багато працювали з художником сцени Олександром Другановим. Як правило, його візуальні рішення – самодостатня промовиста історія. Ви завжди спільно розробляєте концепцію чи «зводите» партії разом в процесі роботи?

Театр це колективна творчість. Ми читаємо п’єсу і наше завдання створити простір інваріантів. Потрібно уникати буквальності прочитання, лишати люфт для руху фантазії. Ти повинен створити умови для п’єси, але не нав’язувати свої, готові, і, тим більше, заготовлені рішення партнерам – це позбавляє театр повітря. Те ж з глядачем: він повинен сам створювати образ. Наше завдання – запропонувати систему знаків, які йому в цьому допоможуть.

Як ви розумієте, що актор талановитий і ви зможете з ним працювати?

Я і раніше не міг це точно сформулювати, а коли став викладати і набирати курс, зрозумів, що це взагалі загадка, яка має відношення скоріше до відчуттів. Коли набираєш людей, розумієш, що вони театром ніколи не займалися, а є такі, – що жодного разу там не були. І ти повинен побачити можливість цих людей бути акторами в майбутньому. Актор – це людина, яка створює безперервність існування на сцені. Людина, здатна до акції і самостійності. Справа не в тому щоб «привласнити» персонажа, потрібно існувати в просторі і часі вистави, створити безперервність. Якщо я бачу, що людина змушує час текти і створює безперервність існування – я кажу, що це актор. Тут як з музикантами: багато людей вміють видобувати ноти з інструментів, але не всім вдається створювати музику. Ось тільки музикант взаємодіє з інструментом, а актор, – із собою. Він на собі грає.

Ви працюєте з акторами різних труп. Чи відрізняється робота з акторами театру Франка від роботи з акторами Театру драми і комедії наприклад?

Насправді важливо: актор чи не актор. Людина, позбавлена почуття ритму не може гарно грати на ударних. Усе інше – другорядне. В театрі Франка дуже складний простір. З ним не так просто потоваришувати. Цей простір диктує акторам навіть те, як їм звучати тембрально. І вони знаходять собі особливу тембральне нішу, свій спосіб існувати в цьому просторі. А Театр драми і комедії – це мій дім. Це інше. Едуард Маркович Митницький вже майже 30 років мій головний учитель.

У трьох ваших крайніх роботах «Наше містечко» «Співай, Лола, співай!» і «Ліс» кульмінаційним моментом є весілля. Чи буде весілля в наступному спектаклі?

Ні, в наступному спектаклі весілля не буде. Ми робимо досить специфічну річ за романом Еміля Ажара «Все життя попереду». Там мова йде про чотирнадцятирічного хлопчика і стару єврейку, що помирає. Цей спектакль буде про толерантність. Там діє колишній боксер, нині трансвестит, афро-французи, алжирці, наркомани. Це історія про складний світ, який існує тільки завдяки взаємній повазі. Про гуманізм і людяність. Вона про те, що демократія, якої ми так прагнемо, це означає бути таким, як ти вважаєш за можливе і потрібне. Адже мирне співіснування можливе тільки при взаємоповазі один одного не дивлячись ні на що. Ні на політичні погляди, ні на сексуальну орієнтацію, ні на релігійні переконання. Так відбувається в демократичному суспільстві до якого ми прагнемо.

Ви стежите за роботою колег? Відвідуєте прем’єри?

Я ніколи не коментую роботу колег. Безумовно, коли дозволяє час і настрій, я обов’язково ходжу. Але вцілому, я вважаю, що в Києві мало ходять на прем’єри один до одного. Людям театру дуже не вистачає «третього» місця, де б вони могли зустрічатися. Незважаючи на те, що у нас є Будинок актора, який міг би з цією функцією впоратися – він її ніколи не виконував. У нас, фактично, залишилася одна лише «Київська пектораль» на яку приходять представники різних театрів. Мені здається, що дуже добре б було мати акторський клуб, де різні театри могли б пропонувати свої кабаретні програми: щовечора новий театр робить якусь свою програму, столики, невимушена атмосфера. Якась проста ситуація, що не потребує тиші в залі, відключення мобільних телефонів.

Це місце може бути дуже галасливим, азартним, жвавим. Але його немає. А було б чудово. У нас в театрі величезна кількість музично обдарованих людей. Адже якщо людина обдарована – вона обдарована практично в усьому. І в театрі зібрані дуже обдаровані люди. Вони можуть бути відчайдушними, не дуже організованими… І мені дуже шкода, що вони не можуть реалізувати в повній мірі свій творчий хист. Тому що актор на сцені, це не просто музикант, це інше. Зустріч точності і відчайдушності дає якийсь абсолютно фантастичний результат. Кабаре використовує це у своїй роботі. Не дарма К.С. Станіславський створив свого часу перше в Москві кабаре. Це при суворих вимогах до дисципліни всередині театру. Навіщо було створювати кабаре? Тому що має бути місце, де актор може вихлюпувати свою азартність і енергійність. У Києві не вистачає такого місця. Туди б я ходив з більшим задоволенням, ніж на прем’єри до колег.

Чи потрібна театру реформа? Якби це було в ваших силах що б ви змінили в системі?

Мені страшно навіть подумати, що можна поміняти в системі, сформованій протягом десятиліть. Було б шкода зламати щось. Але я точно знаю чого не вистачає для того, аби покласти початок зміні системи. Це вільний майданчик без постійної трупи, де тільки технічний стафф і налагоджена система отримання грантів під проекти. Ти пишеш заявку, отримуєш грант, збираєш акторів, кого хочеш, з будь-яких театрів, не з театрів, студентів, вільних художників. Створюєш виставу і граєш її якийсь час. Тоді б і нові імена з’являлися. Тому що система, хороша чи погана, але вона є. І вона дозволяє театру бути. Ламати її я б не став. А ось при наявності такого майданчика, у академічного театру з’явилася б альтернатива,– конкурентне місце, що пропонує зовсім інші погляди на роботу. Це не має бути театральний простір з м’якими кріслами і оксамитовими шторами. Це може бути старий заводський цех, в якому тепло і немає технічної пилу. В Європі таких приміщень дуже багато. Такі місця змінюють міські ландшафти. Це об’єктивно, але, на жаль, наш політичний істеблішмент, ті, у владі яких подібні рішення, люди дуже далекі від культури, і, як правило, вони нічого не розуміють в мистецтві. Тому я не знаю як ця ініціатива могла б бути лобійована – я про це говорю вже років двадцять.

Ви ведете акторський курс. Чому режисерів не вчите?

Питання не тільки в педагогах. Я ось навчався у Е.М. Митницького, зараз у нього вчаться інші студенти. Важливі ті, хто приходить в цю професію, їх мотивація. Мені здається, що зараз театр не має такого соціального значення, як це було тоді коли вчився я. Ось як молода людина повинна потрапити на режисуру? Перше: вона повиннна щось чудове побачити в театрі, навіть якщо ніколи не думала про те, щоб пов’язати з театром своє життя. Вона повинна захотіти займатися театром. Потім зрозуміти, навіщо їй це потрібно, щось почитати, подивитися на ютубі якісь спектаклі, з кимось поспілкуватися. У режисера досить довга дорога. У актора ні. Актор – це професія зачарування. Актори це ті, кого люблять. Тому в актори приходить дуже багато талановитих людей.

У нас дуже багато талановитих акторів. А режисура – нелегка праця і платять не так щоб багато. Коли я вчився в КПІ, я не думав про театр. Але у 80-х театр був свого роду «схованкою». Тобто, можна було не на кухні шепотітися, а на репетиціях про щось говорити. І публіка така приходила, яка шукала нового сенсу – він просочувався через театр, просочувалося щось живе. Зараз такого немає. У театр приходять люди, які борються за життя усіма можливими способами. Вони приходять відпочити. Але вони себе не створюють. В Європі людина, шукає місце, де отримає щось корисне для своєї свідомості, щоб якось розширити себе, поліпшити. Коли з такою публікою працюєш – інший театр виходить, з’являється серйозна режисура. У нас театр зараз такий, тому що така публіка. Це об’єктивна даність – її не можна перестрибнути.

Мені здається, що в режисуру йдуть люди які вірять, що театр може змінити, покращити світ. Ви вірите, що театр може на щось вплинути?

Я скажу по-іншому. Я не знаю чи може театр щось змінити, але я точно знаю, що якби театру не було, було б сильно гірше. Мені здається, він підтримує щось. Він якесь склепіння підтримує. Як і всі художники, літератори, музиканти. Наскільки вони покращують життя… мені здається слово «покращення» неправильне, це не користь, це – робота. Тому що людина позбавлена вертикальності свідомості – не людина. А тим більше демократична людина, вона повинна мати найширший горизонт, повинна бути дуже освіченою, мати широкі погляди, багато чого побачити. Адже якщо людина прочитає сто книг – вважай, що прожила сто життів. Підсвідомості все одно: прочитав ти це, чи ти це побачив в житті. Якщо співпереживати фільму, книзі, виставі, якщо ти включений – це стає їжею твоєї підсвідомості, матеріалом пам’яті. А пам’ять формує свідомість. Якщо ти цього не робитимеш – дорівняєшся тварини. У цьому сенсі, користь – так. Але ж люди цього не усвідомлюють. Тому в школі змушують читати. Мало хто в восьмому класі усвідомлює необхідність прочитати «Дон Кіхота». Освіта це те ж саме – отримання інформації, яка формує твою свідомість. Так ось культура, це частина роботи по створенню людини. І театр, виконує в цьому якусь свою скромну функцію. Якщо його не буде – людина буде вужчою, свідомість буде трохи вужча. Людина буде іншою.