Газета "Світ"/Світлана ГАЛАТА
15 травня 2026 року виповнилося б 80 років Анатолію Черкову, педагогу й натхненнику кількох поколінь українського альтернативного театру.
Анатолія Черкова називають людиною, яка творила київське театральне підпілля, батьком імпровізаційного руху (щонайменше в Україні), людиною, що тримала простір «вільної гри вільних від страху людей».
Життя, доробок і феномен Анатолія Черкова все ще чекають на комплексне наукове дослідження. Тому слово надаємо його колегам, учням і однодумцям.
Запитуємо їх про те, як починалася співпраця з Черковим і чому це захоплювало. Як вплинула ця співпраця на професійний вибір і світосприйняття? І про головне — у чому феномен Черкова як театрального і культурного діяча?
На наших показах потрібно було думати
Ірина ЗАПОЛЬСЬКА — акторка, режисерка, дослідниця театру:
«Початок цієї історії може прозвучати дещо дивно, але все було саме так. У 1984 році я навчалася у Київській політехніці і відчувала, що навчаюся не там, де треба…
Одного разу почула по радіо оголошення, що через годину на Майдані (тоді — площі Жовтневої революції) відбудеться зустріч людей, які хочуть займатися театром. А я хотіла, і думала, що це щось абсолютно недосяжне…
І я побігла.
Біля фонтану побачила групу людей. Там був Юрій Яценко, який повів нас у студію в Михайлівському провулку, 14. Пам'ятаю, в студії ми стояли дуже тісно, було дивовижне відчуття плеча поруч.
Почалося навчання, яке захопило мене повністю.
На заняттях з Юрієм Яценком, з Олександром Токарчуком ми розвивали увагу, навчалися відповідальності.
…Перед репетицією ми самі мили підлогу. І не тому, що не було прибиральниці, — так ми налагоджували контакт з простором. Це правило я взяла собі в життя.
Навчалися вечорами, заняття починалися о шостій, і в гуртожиток я поверталася останніми потягами метро.
Це було схоже на потік, який кожного дня давав нову інформацію і нові ідеї.
Одного дня на заняття прийшов і Анатолій Георгійович. Він розповідав, які завдання потрібно виконати, їх було дуже багато, і ти, як виконавець, мав запам'ятати всі «гілочки» цього завдання.
Існування на сцені спиралося на драматургійний матеріал, але щоразу треба було все будувати по-новому. Потрібно було не грати, а відчувати, проживати.
Одного разу я відірвалася від логіки завдання і почала виконувати вправи за власним рішенням. І це, як підтвердив Черков, було дуже цікаво й вартісно. Так я зрозуміла, що має бути не тільки виконання, а й внутрішнє рішення.
…Навчання в студії повністю змінило моє життя. І найважливіше — я перестала зважати на надумані обмеження.
Одним з навчальних завдань, наприклад, було написати власний проєкт. Ми вели зошит, записували мету, радилися з Анатолієм Георгійовичем. Ці консультації перетворювалися на глибокі розмови. Ти не повинен був зупиняти свою ідею тільки тому, що думав, що чогось не маєш.
…Пізніше була «Українська робітня», яку очолював Юрій Яценко. У мене навіть у трудовій книжці записано, що я працюю там актрисою. В «Робітні» я подружилася з Тетяною Кінзерською (нещодавно вийшла її книжка «Театр імпровізації» Анатолія Черкова. Шлях»).
У цей період разом з акторами з інших театрів було поставлено кілька вистав, зокрема виставу «Людський голос», в якій були дуже цікаві поєднання співу, пластики, тексту.
У 1991 році я закінчила Київську політехніку і в 1992 році вступила на театрознавство. Це було щастям — навчатися за спеціальністю, яка була покликанням. Також я цікавилася спілкуванням з дітьми, під час практики ми вели шкільні уроки драматизації. Ці уроки давали натхнення і дивування. Процес взаємодії вчителя з учнями дуже справжній, схожий на роботу актора, який завжди має бути в правді, в увазі.
…У Анатолія Георгійовича були геніальні методичні розробки, які не збігалися з традиційним театральним баченням.
У нас не було вистав, були відкриті покази. На цих показах потрібно було думати, існувати «тут і зараз».
Пізніше в команді Влада Троїцького ми грали Стрінберга, Гессе. Пам'ятаю ці моменти, коли ти ведеш історію, ось-ось з'явиться нова подія, і глядач теж це відчуває, у залі так тихо, що чути лише дихання.
Ці покази дуже відрізнялися від гучних традиційних вистав. Існування акторів на сцені було дуже близьким до глядача і водночас несподіваним. Напруга пошуку між акторами і давала цей зв'язок.
Я неймовірно вдячна людям, які були поруч.
…Черков безумовно є феноменом часу і феноменом української культури. Я почала спілкуватися українською завдяки «Українській робітні». Сьогодні моя донька обирає говорити українською.
Чи вважаю себе ученицею Черкова? Так. Хоча сьогодні моя найбільша любов і праця в театрі стосується дітей до трьох років. Я веду проєкт «Перша вистава», який важливий і для дітей, і для батьків.
З багатьма студійцями продовжуємо дружити. Це ніби зграя птахів — я відчуваю, що вона є, вона летить».
Майстри театрального андеґраунду дали мені більше, ніж дала б офіційна освіта
Олег СКРИПКА — музикант, актор, автор пісень, лідер гурту «Воплі Відоплясова»:
«У далеких 80-х я навчався у Київській політехніці. Слухав західний рок-н-рол, розвивав студентське театральне життя, вчився танцювати брейк-данс. Одного дня ми з Владом Троїцьким (з яким жили в одній кімнаті у гуртожитку) побачили оголошення про набір до театральної студії поліфонічної імпровізації. Нам було ледь за двадцять. У такому віці хлопці і дівчата можуть вляпатися у будь-яку халепу, але нам пощастило — ми втрапили в театр.
Це був незвичний, навіть містичний театр, альтернативний стандартним театральним методикам. Ми експериментували, проводили тренінги, ламали стереотипи.
Очільним майстром у студії був Анатолій Черков, викладали Олександр Токарчук, Юрій Яценко та інші.
Заняття в студії дали розуміння, що основою театральної гри є занурення у певний емоційний стан і його утримання. Саме із цього стану виплескуєш емоцію, імпровізуєш із текстом, рухом.
До речі, не кожний сучасний актор володіє подібною технікою.
Усе, чого я навчився в студії, стало в пригоді — і в рок-н-ролі, і в інших напрямках. Я збагнув, що таке гра, мізансцена, як працювати з жестом, з голосом, як взаємодіяти з партнером і глядачем.
Напевно, добре, що я не мав класичної театральної освіти. Майстри театрального андеґраунду дали мені більше, ніж дала б офіційна освіта.
…Анатолій Черков був філософом театру, дослідником, зосередженим на процесі пошуку. Готові форми й вистави були йому нецікаві. А чимало студійців, зокрема й я, хотіли ставити вистави, мати результат. Тому учні йшли далі і робили власні проєкти.
…Протуберанцями (якщо говорити образно) студії конструктивної поліфонічної імпровізації стали театр «Чорний квадрат» Анатолія Нейолова і Центр сучасного мистецтва «Дах» Влада Троїцького. (До слова, назву «Дах» Владу Троїцькому підказав я). Під цим дахом збиралося чимало цікавих людей. У цьому театрі Влад був «інженером-конструктором», який втілив у життя теорії й результати пошуку Черкова.
…У чому феномен Черкова? Його цариною був світовий прогресивний, духовний театр. Він цікавився ідеями Єжи Гротовського, Пітера Брука, Аріан Мнушкін та інших діячів і реформаторів театру XX століття. Безумовно, Черков є феноменом української культури, адже саме в Києві зародилася його театральна школа. Сотні людей пройшли через ці студії, отримали базові знання, навички і найважливіше — імпульс інтересу до театру.
Ми були спільнотою однодумців, яка цікавилась експериментальним театром, та, чесно кажучи, «зграєю білих ворон»…
Сьогодні ми (ті, хто навчався в студії) працюємо в різних галузях. Дехто продовжує свої дослідження. Дуже хочу, щоб ці напрацювання не лишилися теорією, сподіваюся, що знайдуться «інженери» театру, які втілять у життя результати цих надзвичайно цікавих досліджень.
Це міг би бути справжній ренесанс, переворот у сучасному театрі».
Ми не зображували, ми переживали й проживали
Євген ЛАПІН — режисер, художній керівник Театральної групи «Правда/перспектива», автор та розробник Композиційного методу, науковий співробітник Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса:
«У 1986 році у гуртожитку Академії наук я побачив оголошення: «Запрошуємо всіх бажаючих взяти участь у створенні театру конструктивної поліфонічної імпровізації». Це одразу ж зачепило: той, хто запрошував, бачив у мені співтворця, співавтора.
…Разом з другом ми прийшли за адресою, побачили велику кімнату, в кутку якої хлопці розігрували одне з оповідань Рея Бредбері. Після показу відбувся розбір. Було цікаво спостерігати, як дівчина років шістнадцяти, режисерка постановки, аналізує роботу акторів, як легко і невимушено розгортається дискусія.
…У студії було три викладачі. Анатолій Черков викладав майстерність актора, Юрій Яценко — сценічну мову, Олександр Токарчук — сценічну дію, пластику. Анатолій Георгійович викладав майстерність актора за своєю системою конструктивної поліфонічної імпровізації. На сцені ми не зображували, а переживали, проживали.
Для того, щоб імпровізація відбулася, потрібні були певні правила й інструменти. Саме це й було закладено в назві студії. Конструктивна імпровізація — це про свободу завдяки опорі на правила конструювання.
До цього додавалася поліфонічність — один із ключових принципів театру і мистецтва загалом. Будь-яке мистецтво тримається на множинності: множинності сенсів, станів, процесів. Театр, можливо, найповніше втілює цю множинність, зокрема через побудову сценічного дійства, коли кілька дій, кілька майданчиків, кілька варіантів одного персонажа можуть існувати одночасно.
Ми співпрацювали з Анатолієм Георгійовичем багато років, зокрема у студії «Театральна ініціатива» (1996–2002), у Театральній групі «Правда/перспектива» (2015–2023).
Плату за навчання не брали. Просто із задоволенням робили те, що цікаво. А цікаво було створювати на сцені щось креативне, навчати молодь.
…Для Черкова ставити завдання на сценічне існування було — як дихати. Він увесь час щось придумував, додумував, уточнював, залучав до сценічного існування людей, які до нас приходили. Це були люди різного віку й освіти. Дехто вже мав досвід роботи в студіях і шукав можливості для подальшого розвитку та спільноту однодумців, дехто не мав такого досвіду.
І, звісно, Черков постійно експериментував.
В йозі є уявлення, що для людини, яка шукає розвитку, є три шляхи: реалізувати себе, вести за собою людей і вдосконалювати систему. Якщо намагатися йти трьома шляхами одночасно, можна втрапити в ілюзію того, що просуваєшся, а насправді — втратити зосередженість і ефективність.
У театральному контексті це означає, що, якщо хочеш розвиватися, маєш робити постановки, брати участь у сценічному існуванні, навчати інших, а також — експериментувати, шукати нові форми. Але робити все це по черзі.
Анатолій Георгійович інколи всі три активності здійснював одночасно і, на жаль, не завжди міг утримати результат. Тоді після експериментів і репетицій залишалися емоційні враження, які не закріплювалися…
В останні роки він проводив епізодичні заняття з невеликою групою студійців різних поколінь, не брав за це грошей, жив на крихітну пенсію… Але саме завдяки цій людині розвинувся імпровізаційний аспект студійного руху в Києві та в Україні. І цей вплив неможливо переоцінити.
Чимало його учнів обрали театральний шлях, стали акторами, режисерами, драматургами, художниками, театрознавцями та іншими митцями сцени.
Зустріч з цією людиною, звісно, була доленосною і для мене.
Завдяки цій співпраці я маю бачення того, яким може й має бути театр. У нас з ним був унікальний інтелектуальний контакт — я розумів усе, що він пропонував, кожну його вправу, навіщо вона задумана і як працює. Можна сказати, що мій Композиційний метод «виріс» завдяки нашим обговоренням.
Я безкінечно вдячний, що він був у моєму житті».
Студія змінила моє уявлення, що театр — це щось несправжнє
Анатолій НЕЙОЛОВ — художній керівник театру «Чорний квадрат»:
«У Студію конструктивної поліфонічної імпровізації я прийшов у 1984 році, коли навчався у випускному класі.
Студія повністю змінила моє уявлення про театр. Змінила уявлення, що театр — це щось несправжнє, де актори намагаються бути тими, ким вони не є.
Я відчував нещирість офіційної театральної сцени, театр, куди нас водили у школі, був безнадійно пафосним.
Коли ж прийшов до Черкова — побачив, що люди не грають, а живуть. Бо що таке імпровізація? Це створення твору, вистави у момент виконання.
Звісно, мене це зачепило. Я любив поезію, любив читати (і все життя читаю), прагнув відчути, що в буденному житті є повнота буття.
На заняттях Черкова не було буденності. Була сконцентрована енергія народження думки — «тут і зараз».
Я відчував щирість і чесність усіх учасників процесу. Цієї чесності не було у тодішньому СРСР, де говорили одне, а робили інше.
…Після школи я спробував вступити в театральний інститут, «провалився», пішов працювати на завод. Вечорами займався в студії.
Анатолій Черков ніколи не тиснув. У студії була повага до чужих ідей. Навіть якщо людина не погоджувалася з чимось, то говорила: «Це не так, як я бачу». Ніхто не говорив, що його точка зору єдино правильна. Всі точки зору були правильні!
…Черков не був хорошим режисером, він був чудовим театральним аналітиком. Він аналізував, а не критикував, намагався допомогти нам відкрити щось глибоке — через сцену — в нас.
Це було дуже важливо.
…Після вступу до театрального інституту я продовжив навчання в студії. Потім пішов на строкову службу в армію. Повернувшись, побачив, що колектив студії розділився на групи, хтось започаткував свій проєкт, хтось пішов у бізнес.
Саме тоді вирішив створити власний театральний проєкт. Я дорослішав, мені було цікаво працювати на результат, на те, що буде цікаво глядачу.
І це кардинальна відмінність між мною і Черковим — він був фанатом театру для театру, а мене більше цікавив театр для глядача.
Це був кінець 80-х – початок 90-х, рушився СРСР, я хотів знайти точку опори. А Анатолій Георгійович був людиною у постійному пошуку. Здавалося б: ось воно, знайшли, давайте зафіксуємо і зробимо продукт. Але продукт він робити не вмів. Його проєкти залишалися незавершеними, це була «жива тканина», яка невідомо як почалася і невідомо як закінчиться.
Але буде справедливим сказати, що хоча студія Черкова і не була життєздатною економічно, вона була життєздатною творчо.
Без сумніву, я вважаю себе учнем Черкова. Це навчання дало мені опору і поштовх, який все життя допомагає рухатися вперед».
Не сумнівалася ні секунди
Ірина РУДЕНКО — акторка Київського академічного театру юного глядача на Липках:
«З Анатолієм Черковим познайомилася у 1987 році. Навчалася у сьомому класі, почула по радіо оголошення, що набирають дітей у студію в Театрі юного глядача. Я мріяла бути актрисою, тому не сумнівалася ні секунди.
Студія працювала в театрі близько року, потім Анатолій Георгійович запропонував мені продовжити роботу у Студії імені Тані Голубєнцевої.
У студії навчалися Влад Троїцький, Олег Скрипка, Анатолій Нейолов та інші дівчата і хлопці. Я була наймолодшою.
У Анатолія Георгійовича була дисципліна, ми приходили вчасно, займалися пластикою, створювали театральні і музичні етюди, експериментували. Потім обговорювали й аналізували ці етюди.
Це були неймовірно цікаві заняття і цікава спільнота. На вихідних ми часто їздили до Дніпра, влаштовували пікніки, під час яких також говорили про театр.
У цій студії я знайшла друзів, навчилася імпровізувати…
Оглядаючись назад, розумію, що Черков був дуже нестандартним, не прагнув матеріальної вигоди, був безсрібником. І мав талант гуртувати навколо себе неординарних людей.
Мені дуже пощастило з учителями, зокрема у театральному інституті. Але перший імпульс інтересу до театру, усе ж, я отримала від Анатолія Черкова. Якби не пішла до театральної студії, не повірила б, що зможу стати акторкою».
Я вважав театр місцем, де дивні люди займаються «фігнею»
Владислав ТРОЇЦЬКИЙ — актор, режисер, драматург; засновник першого в Україні незалежного театру «Дах»; засновник і президент фестивалю ГогольFest:
«У середині 80-х років я навчався на радіотехнічному факультеті Київського політехнічного інституту і дуже хотів танцювати брейк-данс. Про жодну театральну діяльність не мріяв, театр вважав дивним місцем, де дивні люди займаються «фігнею». Не розумів, чому дорослі люди виходять на сцену і щось «зображують».
Якби мені хтось у ті роки сказав, що я буду все життя займатися театром, не повірив би.
Але одного дня ми з Олегом Скрипкою побачили оголошення про набір у студію пластичної імпровізації і вирішили, що це хороша нагода навчитися брейк-дансу.
А потім, слово за словом, і Анатолій Черков відкрив мені світ іншого театру — театру Гротовського, Кантора, Някрошюса.
Це дало поштовх для моїх власних пошуків.
…Я не завжди був згоден з думкою, аналізом і коментарями Черкова, і це нормально. Пізніше, коли став режисером, запрошував Анатолія Георгійовича до співпраці як актора.
…Черков був дуже освіченим, розумів і говорив те, про що не говорили у тодішніх театральних інститутах. Його навчання було набагато глибшим, ніж офіційна освіта.
Звісно, він вплинув на розвиток українського театру (як і люди, які з ним працювали, зокрема Олександр Токарчук, Юрій Яценко та інші).
Безумовно, Черков був помітним явищем української культури.
На жаль, це явище поки що ніяк не зафіксовано, не вивчено, не досліджено. Як і робота багатьох інших режисерів і діячів театру (наприклад, Володимира Оглобліна). Власне, і про мою роботу та роботу театру «Дах» не дуже-то знають.
Можливо, це пов'язано з усвідомленням українців себе як політичної нації.
До великої війни багато людей вважали, що до них «нічого не існувало», що вони, такі чарівні, прийшли і вперше щось зробили. Не було культури поваги до вчителя, розуміння генезису (виникнення, становлення та розвитку) явищ театру…
Хоча розвиток, попри все, є. Феноменом культури вже стали Розстріляне відродження, фолк-музика. З'явився феномен сучасної народної музики (академічної), сучасна опера (зокрема, Opera Aperta)…
Тобто це нормальний, органічний період дорослішання суспільства. Сподіваюся, що здобутки людей, які вплинули на розвиток театру, — у тому числі й Анатолія Черкова — будуть досліджені і збережені».
На стольний Київ сунеться навала…
Наталія СИДЬ — акторка, учасниця студій Черкова:
«У червні 1992 року я приїхала до Києва вступати до театрального інституту, і саме того літа познайомилася з Анатолієм Черковим. Відбулося це у квартирі Олексія і Наталки Гоєнків, на колишній Пушкінській. Того вечора, окрім Черкова, також були присутні Сергій Проскурня, Юрко Яценко.
Ми бесідували про студію «Українська робітня», про нове відродження театру. Юрко запропонував мені що-небудь прочитати. Не вагаючись і сміливо дивлячись в очі пана Черкова, я прочитала перше, що спало на думку, вірш Ліни Костенко «Ти половець, ти правнук печеніга…». Стало дуже тихо, мурахи побігли по спині… Я відчула дивну напругу від несподіваної атаки цього вірша на слухачів. Я, львів'янка, тоді нічого не знала про російськомовний Київ…
Далі була студія на Либідській, праця над п'єсою Лесі Українки «Прощання». Черков був експериментатором, дослідником, його підхід сильно відрізнявся від театрального інституту, і це мені дуже імпонувало.
Існування в студійному театральному середовищі робило моє перебування в Києві вагомим і зрозумілим. Розчарування в інституті зростало, і різні студії (зокрема і студія Черкова) надолужували дослідження прекрасних світів театру, в які я вперше занурилася у Львові…
…З багатьма учнями Черкова ми дружимо й сьогодні. Вдячна Анатолію Георгійовичу за навчання, за неординарне вміння вводити людину в чудесні театральні світи, у безкінечні пошуки нових підходів, бачень і форм».
Нове виникає тільки в експерименті!
Олександр ТОКАРЧУК — науковий співробітник Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, засновник і керівник акторської Школи образності:
«З Анатолієм Черковим ми познайомилися у 77-му році, у театрі пантоміми, що працював на базі Будинку культури заводу «Червоний екскаватор». Я був провідним актором у цьому театрі.
На той час працювали три великі колективи пантоміми — Віктора Мішньова, Володимира Крюкова і Сергія Смєшка. Зі Смєшком, великим мистецьким провокатором, ми поставили виставу «Зірка і смерть Хоакіна Мур'єти» (переробили виставу литовського режисера Гедріюса Мацкявічуса). Потім почали ставити власні вистави, створювати естрадні пантомімічні номери.
Колектив швидко збільшувався, і Смєшко запросив Анатолія Черкова вести підготовчу студію, навчати молодь. Так ми й познайомилися.
…Черков був амбіційним, зухвалим, але водночас витонченим. Він був практичним дослідником і пропонував надзвичайно цікаві експериментальні завдання.
З 1979 року по 1982-й Анатолій Черков працював з невеличкою групою, у якій разом зі мною були Юрій Яценко, Людмила Василенко, Ігор Дмитренко, Володимир Савич. Ми працювали над романом Булгакова «Майстер і Маргарита». На цьому матеріалі він розробляв одну з концепцій імпровізаційного театру.
Нашою метою була не вистава, а дослідження імпровізаційного театру, можливості його існування на такому складному, багатошаровому матеріалі.
У 1982 році ми набрали Студію конструктивної поліфонічної імпровізації. У цій студії я викладав пластику і майстерність актора театру конструктивної поліфонічної імпровізації. Тобто актора, який мав компетентності для гри саме в такій моделі театру.
Це було абсолютно нове поле діяльності. Що таке майстерність актора, пластика актора, було зрозуміло. Але не існувало системи і методик для підготовки актора театру конструктивної поліфонічної імпровізації.
У роботі студії були певні етапи. У 1985 році був великий набір студентів, прийшли Влад Троїцький, Олег Скрипка. Цю групу студентів перші пів року вів я. Був не набагато старшим за студійців…
Оглядаючись на ті роки, розумію, як багато було зроблено.
Сьогодні я маю дворічну акторську школу, завдання і обриси якої почав розуміти саме тоді.
Основним предметом моєї школи є акторська образність. Ми почали розробляти її саме в ті роки — взаємодії пари акторів, вправи з монотеатром, композиційні підходи. Це була історія живого проживання, — живе народжує живе.
…Співпрацювали з Анатолієм Черковим і в творчому об'єднанні «Українська робітня». Почали працювати над текстами української класики — творами Лесі Українки, Олександра Олеся, Василя Стефаника, Павла Тичини.
Черков розробляв три моделі театру імпровізації. Перша — це театр конструктивної поліфонічної імпровізації. Друга — драматургійний театр вільного акторського існування. Третя — театр асоціативних знакових структур.
…Для Черкова експеримент завжди був на першому місці.
Ідеальною для нього була б можливість мати робочу групу, зацікавлену саме в практичних дослідженнях, у пошуку. Це була б чиста лабораторія. Але чистої лабораторії ніколи не було.
Увесь час це була гібридна історія. Люди приходили і декларували намір досліджувати, експериментувати, але водночас прагнули успіху, хотіли ставити вистави, грати у виставах…
Хоча енергообмін із залом справді дуже важливий. Я б назвав це енергією уваги, адже навіть непідготовлений глядач приходить на виставу з увагою. Для акторів, режисерів і всіх, хто працює в театрі, ця енергія уваги дуже важлива.
…Що дала мені співпраця з Черковим? Насамперед — живе зацікавлення театральним пошуком, дослідженням.
Мене цікавить акторство, цікавлять уміння і навички, які перетворюють майстерність у мистецтво. Я досліджую, як це можна відчути, усвідомити.
Моє поле — практичні дослідження. І я бачу, що практичні театральні дослідження, які вів Черков, — не вистави, а те, що було і є ДО вистав, оця робота з пошуку нових підходів, — залишається ніби в тіні театрального процесу.
Сьогодні «в топі» — театрознавство, драматургія. Чомусь саме їх, а не практичні дослідження, вважають науковою основою театральних процесів. Але театрознавство існує там, де є театр.
Я переконаний, що нове виникає тільки в експерименті, у практичних дослідженнях.
Саме цим і займався Черков, і саме цим інтересом до експерименту він і «запалив» багатьох людей. Він «прищепив» бажання йти в нові відчуття, в нові усвідомлення. Боятися, але все одно — йти».
Після репетиційного показу у мене залишилося запитання: «Що це було?»
Олександр ЧАЙКА — виконуючий обов'язки директора Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса:
«…З Анатолієм Черковим познайомилися у 1979 році, у Будинку культури на Гарматній. Вони щось репетирували, я подивився й нічого не зрозумів.
Я за освітою інженер. Театр мене не цікавив і навіть дратував, особливо дитячі ялинкові розваги.
Після репетиційного показу групи Черкова у мене залишилося запитання: «Що це було?!». А театр, як сказав хтось із великих, мусить викликати саме таке питання.
…Ближче з Анатолієм Черковим познайомилися у 1993 році. Він запросив мене в студію «Театральна ініціатива», яка працювала в Лаврі.
Не можу сказати, що я все розумів у роботі студії. Я був орієнтований на результат, на все, що стане в пригоді на сцені, коли вийду до глядача. Студійці ж працювали над вдосконаленням себе, вчилися бути ідеальними у будь-яких умовах, не тільки на сцені. І водночас це середовище (як і інші студії Черкова) вирізнялося високою культурою спілкування. У театральних тусовках це було рідкістю…
У 1995 чи 1996 році ми придумали нову студію. Розумієте, однією з великих театральних проблем є стосунки «режисер — актор». Тобто режисер нібито знає, як треба, а актор робить те, що йому скажуть. І актор підпадає під владу режисера, стає залежним (навіть якщо режисер цього не хоче). Я порадився з Анатолієм Черковим, з Євгеном Лапіним і запропонував створити групу, у якій буде кілька майстрів, кілька ведучих. Щоб студійці мали можливість бачити різні напрямки і сформувати власне бачення. Вирішили, що буде п'ять ведучих, і кожен студієць мав відвідувати мінімум три класи. І так ми працювали.
У 1998 році я прийшов у Центр Курбаса, і один з наших перших проєктів якраз і передбачав викладання кількох людей. Група тиждень працювала з Григорієм Гладієм, тиждень з Юрієм Яценком і так далі.
Я й сьогодні переконаний, що не можна у театральному інституті набрати групу студентів і вести її чотири роки.
…Творчий метод Черкова був дуже незвичним для глядача. І це наслідок суспільної некомпетентності у театральних і взагалі в художніх справах.
На жаль, наше суспільство не має відповідної освіти для розуміння сучасного, зокрема експериментального театру.
Театр розвивається, йде вперед, і не всі глядачі відчувають, про що цей розвиток. Попри це, режисер має рахуватися з глядачем, який може не знати суті його методу. І коли глядач після вистави запитує: «Про що це було?» — треба бути готовим відповісти.
Черков був витонченою, вразливою людиною. Чимало людей мистецтва вважають, що митець і має бути вразливим. Я так не думаю, мені цікавіша модель самурая, коли людина може пройти все так, як треба. Пам'ятаю, якось у студії ми коротко писали, що хочемо дати групі. І я написав, що для мене театр — це дія. Черков іронізував, мовляв, подивимось, що це буде за дія. Він мав на увазі, що слово — це теж дія. А для мене слово — це переважно брехня. Я добре пам'ятаю відчуття юності, коли брехали і радіо, і телевізор…
Коли людина має що сказати, вона не буде говорити пів години. Вона скаже п'ять слів, і ти мусиш їх почути.
…У чому феномен Черкова? Він експериментував, думав, як зробити краще, цікавіше. Постійно «виробляв» багато важливого в собі, але на загал це не завжди виносив.
Звісно, я не сприймав, скажімо так, його тяжіння до російської культури. І дуже зрадів, коли студійці почали проводити репетиції за творами Лесі Українки. До речі, в останні роки життя Черков прекрасно говорив українською. Тому, без сумніву, він був феноменом української культури.
…Дуже шкода, що ці покази, це мистецтво не вдалося донести до широкого глядача. Є чимало відеозаписів, фотографій, спогадів, є репетиційні зошити, методики школи. Все це — розсипаний бісер, який ще належить зібрати.
Це велика робота, для якої потрібні і сили, і ресурси. Сподіваюся, що знайдуться доброчинці, які підтримають цю справу. Цей спадок має бути опрацьований і збережений. Це буде дуже цікаво і корисно, насамперед для молоді».
Розповіді записала Світлана ГАЛАТА
