Lyudmila Semenyuk
Женщіна, покладіть програмку на місце! Спершу покажете мені свій квиток! — грізно зупинило мене Тіло, що велично вивищувалось наді мною на мармурових сходах театру. Я зіщулилась, відчувши себе поруч із цим величним адміністратором чи то просто контролером, нікчемною невдахою, яка посміла взяти кольоровий папірець із призвіщами акторів. Перед цим Тіло урочисто оголосило, що вистава почнеться прямо тут у фойє, а потім ми разом з артистами піднімемось по сходах безпосередньо в театральний зал, тож резону штовхатися в черзі, щоб прямо зараз показати Тілу квиток не було… Зрештою, на сходах таки зʼявилися невідомі мені артисти. Два хлопчика в тирольських шляпах (ясно, що з пером, куди ж без пірʼя в режисурі Гладушевського), і у червоних футбольних трусах, бутсах та кросівках. І поки знеможена духотою публіка переминалась у теплих чобітках з ноги на ногу, хлопчики в трусах пафосно декламували на сходах якісь глибокі сентенції про мистецтво та філософію… Потім нас повели через декілька залів театру, де ті ж самі футболісти з пірʼям щось дринчали на піаніно, а на ношах, схожих на ті, якими будівельники носять глину, лежав ще один хлопчик, зображаючи нестерпну красу. Мабуть, той самий Доріан Грей, — губилася в домислах публіка. Носилки були прикрашені всякою всячиною в дусі богів античності. Ну якщо виноград ще якось вʼязався із богом Діонісом, то сира картопля й цибуля з чим?! Щоправда, ті, хто прийшли на премʼєру по запрошеннях, а таких було більшість, потім у захваті написали в «рецензіях» про високу естетику, вишуканість та глибокі смисли режисера, який лишається вірним собі. Мабуть, мались на увазі крила та оголена натура, що кочують з його вистав у виставу… Тут до «естетики» ще й додався їдкий червоний колір, якого було аж занадто. І це аж ніяк не можна було назвати сценографічним відкриттям. Бо червоний вже вразив у Голенка у «Кулях над Бродвеєм» та у інтерпретації «Погань» того ж Голенка, де взагалі засилля червоного на сцені. Так само і «Травіата» Поклітару, і багато інших вистав… В залі, де ми нарешті всілися, до їдкого червоного додались задушливі запахи солодких парфумів, якими навіщось щедро залили сцену, і які змішались з потом розгарячених Вайлдівськими пристрастями майже оголених чоловіків, що зображали палке кохання одне до одного. Доріана Грея грав прямо якийсь підліток, що безпомічно намагався перевтілитися в неземного красеня, коли піднявся з носилок в красивому халаті з барського плеча. Потім він так само безпомічно кривився, коли досить пристойно співала його наречена, в якій він раптом розчарувався. Тому його друзі недбало поклали дівчину в червоній сукні на ті ж носилки із цибулею та картоплею (женщіна, молчі), а потім взагалі перекинули її разом з носилками (недостойна) і схопивши за ноги, потягли через сцену кудись за двері, мабуть скинули з тих сходів, де перед цим белькотіли щось про цінності мистецтва… Я пожалкувала, що не пішла в антракті, як зробили мої притомні знайомі театрали, наплювавши на свої викинуті на смітник 700 гривень. Мої нерви здали, коли художник Безіл та Доріан злилися в поцілунку взасос, а потім щось пішло не так, і все закінчилося битовухою, як написали б поліцейські у звіті. Я дивилась як Доріан, сильно тужачись, різав глотку художника, і подумала: що я, в біса, тут роблю? Адже це нічого немає спільного з Оскаром Вайлдом, якого я знаю не лише як лінгвіст зарубіжної літератури, але і як щира шанувальниця, яка в шанобі стояла біля памʼятника йому в Лондоні, поруч із Трафальгальською площею. Памʼятника у вигляді стічної канави, який називається «Розмова з Вайлдом». І бачила той обцілований памʼятник у Парижі на Пер-Лашез, де висічена найзнаменитіша цитата великого англійського письменника, його життєве кредо: «Всі ми сидимо у стічній канаві, але деякі з нас дивляться на зорі»! Тому я вийшла із залу, не додивившись до кінця ці дешеві пристрасті в стічній канаві… Я пішла додому по вечірньому Києву і зупинилась на Майдані, де втомлений вітер перебирав маленькі жовто-блакитні прапорці, яким вже тут затісно, бо наші втрати множаться і продовжують гинути найкращі… І зараз при всій повазі хочу запитати у керівника театру «Сузірʼя» Олексій Павлович Кужельний: Як можна було саме цю премʼєру поставити два дні підряд на День гідності і свободи Майдану, і на День Голодомору? І як давно у фіналі вистав театру звучали зі сцени прості, але такі необхідні зараз слова «Дякуємо ЗСУ!» та «Слава Україні!»… А у нас точно війна?
