Neda Nejdana
Керівник драматургічного відділу у Національний Центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса
От і настав час підсумків вже другого Драм-Фесту "АВАНСЦЕНА-ЄВРОДРАМА", який відбувся в НЦТМ імені Леся Курбаса. Ідея народилася на перетині двох проєктів: драматургічного інформаційного збірника «Авансцена» та конкурсу «Євродрама» - міжнародної мережі перекладу і промоції сучасних п’єс.
Чому саме «Авансцена»? На думку авторів проєкту - Неди Нежданої, Олега Миколайчука і Олександра Вітра - новітня драма опиняється «на авансцені» театрального процесу і зазвичай трохи випереджає його в пошуках. Конкурс "Євродрама" має форму бієнале - один рік обирають 3 п'єси мовою оригіналу, а другий - перекладів. Організатори - драматургічний і науковий відділи Центру Курбаса - вирішили поєднувати у програмі українські й іноземні п'єси. Минулого року більшість складали вітчизняні п'єси, а цього року був час перекладів, тому і в програмі Драм-Фесту вони також переважали. Це дві п'єси-переможці конкурсу Євродрама: польська "Катинь. Теорія барв" Юлії Голевінської в перекладі Лариси Андрієвської і шотландсько-англійська "Дім" Нікола МакКартні у перекладі групи перекладачок Ганни Кірієнко, Олександри Ванкевич, Ольги Ковальової і Тетяни Савчинської. Але з трьох переможців конкурсу одна п'єса "14 хвилин танцю" Соні Рістіч (франкомовної сербо-хорватської авторки) у перекладі Марії Коваленко постала в рубриці "новинок" на сценічних читаннях минулого Драм-Фесту. Щоб не дублювати, режисерам-студентам КНУКІМ (майстерня Ніни Гусакової) було запропоновано вибрати з українських п'єс переможців Євродрами. Учасники обрали "На початку" Ігоря Юзюка.
Важливою частиною Драм-Фесту "Авансцена-Євродрама" стала дискусія "Новітня драматургія поміж війною та часом до/після", у якій брали участь організатори - Неда Неждана і Олег Миколайчук, перекладачі, як-от Ганна Кірієнко, режисери, зокрема директор-художній керівник театру "Сузір'я" Олексій Кужельний, знані літературознавці і театрознавці, зокрема Олена Бондарева і Василь Неволов, викладачі і студенти КНУКІМ (майстерня Ніни Гусакової включно з майстром) і КНУ імені Т.Шевченка (об’єднання «студентська репліка» і її керівниця Мар'яна Шаповал), КСУ імені Б.Грінченка (майстерня Павла Макеєнкова) та інші фахівці.
Прикметно, що минулого року всі українські й іноземні п'єси були об'єднані темою війни. Серед цьогорічних переможців спершу опинилася і військова п'єса "Повернення додому" Матея Вішнєка - про душі померлих солдат, які шикуються на потойбічний парад. Проте з певних причин вона була відхилена керівництвом Євродрами. Цього року сучасна війна хоч і слугувала контекстом, але колаж із кількох фрагментів п'єс склався у власну, більш глобальну сюжетну лінію. "На початку" таки опинилася на початку програми. Ця антиутопія українського автора - трохи парафраз Шекспірівської "Бурі" - була написана ще до повномасштабного вторгнення і виявилася пророчою. У п'єсі вигадана історія про геніального вченого-генетика, який вирішив жити з родиною на далекому острові в Індійському океані, подалі від центрів цивілізації, ескпериментуючи з генетично "ідеальними" людьми. Проте ідеали бувають різні, і на його відкриття полюють агенти спецслужб і терористи, які прагнуть створювати "ідеальних солдатів" для загарбницьких воєн. Сьогодні російські мілітарні табори для підлітків на окупованих територіях і викрадення українських дітей, щоб перетворити на новітніх "яничар" - ніби втілення в життя штучних програм "програмування" дітей на війну. І в цьому контексті особливо гостро розумієш, наскільки важлива і глобальна ця історія. Режисер Артем Хижняк обрав фрагмент діалогу вченого з агентом ФБР, а формою стала "гра в шахи", і саме роль США є зараз поворотною у глобальній грі, де на кону - протистояння цінностей.
Другою п'єсою Драм-фесту стала "Дім" Нікола МакКартні, фрагменти якої вибрали відразу три режисерки: Мілана Решитько, Єлизавета Комісарова і Софія Денисюк. Символічний образ дому, за який боряться героїні, стає і образом розпаду родини, втрати комунікації, прагнення вирватися на свободу і водночас втеча від відповідальності... Найбільш вразливою і цікавою в сценічних версіях молодих режисерок є постать Джо, волелюбна і непередбачувана, з нез'ясованим психічним розладом після травматичного досвіду. Сеанс запускання паперових літачків, на якому будувалася фінальна сцена, перетворюється на символічний двобій за прагнення вирватися з замкненої ситуації. П'єса резонує сьогодні і прагненням/відстоюванням свого дому, і втечею з нього, і розбитими родинами, і психічними травмами... У більш масштабному форматі це й образ країни, яка не має єдності, і образ Європи, яку роздирають протиріччя.
Третя п'єса "Катинь. Теорія барв" Юлії Голевінської - про історію Старобільського табору - полону, вбивств і порятунку польських військових росіянами на початку ІІ Світової війни. У версії режисера Антона Шаталова і ролі полонених військових, і Божої матері - образ жінки, яка очікує, і Великої Катинської Брехухи - образ жінки-смерті грають жінки, лише головний герой-оповідач, художник і письменник Юзеф Чапський - чоловік, якого грав сам режисер. Протиставлення надій на райське життя "після війни" розбивається об жорстоку реальність. Чіткість кольорів і світла - чорні костюми жертв, білий - зібраний жіночий образ овдовілої Польщі, червоний - колір крові і вогню - у жінки-смерті, яка маніпулює, катує, вбиває... Убивство 25 тисяч польських військовополонених радянськими катами так і лишилося непокараним, "прощеним" убивцям, які вийшли з війни "героями", продовжуючи окупації гібридними методами. А паралельно гра з кольоровим світлом, з яким бавиться головний герой і, зрештою, відчай - психологічна сліпота. У фіналі герой розсипає на сцені гудзики - саме по ґудзиках знайшли німці страчених польських вояків. Під час дискусії говорили і про те, як суголосна трагічна історія сучасних українських полонених, яким загрожує катування і смерть у російському полоні. З іншого боку пригадалася трагічна історія убивства вищого керівництва Польщі, які летіли, щоб вшанувати пам'ять трагедії Катині. На одну трагедію наклалася інша - знову замаскована росіянами, знову вбивці непокарані. Так перетнулося давнє і недавнє трагічне минуле поляків з нашим сьогоденням. Але і ймовірність нового нападу російської імперії на Польщу - дуже висока, особливо після демонстративного порушення простору дронами і теракти всередині країн ЄС. Крок за кроком війна стає ближчою до наших сусідів, і складно сказати, чи ці образи п'єс із минулого не стануть майбутніми - нової світової війни, яка вже зараз є не менш глобальною для України і може піти в інші країни.
Таким чином, мимовільне поєднання цих трьох текстів в інтерпретації молодих режисерів утворило глобальну історію в трьох актах. На початку українське попередження про прагнення глобальних терористів перетворити людей у маніпульованих ними солдатів. У другому про протистояння сімейних цінностей і втрату комунікації, прагнення зберегти єдність у спільному домі і глобальний розбрат. І зрештою третя - осмислення непокараних російських злочинів Другої Світової - причина нової війни, яка знову може стати світовою.
Таке поєднання говорить про сучасні небезпеки, які українці розуміють найбільше, бо в цьому пеклі 12-й рік. І нинішні повтори "мирних процесів" насправді подібні на упокорення агресорів Третього Рейху й СРСР, які призвели до ІІ Світової війни. Вочевидь, діагностична, а ймовірно й прогностична ролі театру проявилися і в Драм-Фесті Авансцена-Євродрама. Проте у фокусі дискусії опинилися не лише актуальні теми й стилістика драматургії, а й перекладацька проблематика, режисерські рішення, а також самі форми сценічних читань.