Олег Вергелис
Цьогоріч, до речі, виповнюється 130 років з часу першої появи п'єси "Лимерівна" Панаса Мирного на українській сцені. Про це і напишу коротко у своїй традиційній ФБ-рубриці про "миттєвості театральної історії".
Офіційно перший показ "Лимерівни" датований1891 роком, у російському місті Курськ, на гастролях. То була лише розминка перед боєм.
А вже 1892 року, тобто 130 років тому, п'єсу Панаса Мирного про ошукану красуню Наталю Лимерівну, яку мати-п' яничка обманом видає заміж за нелюба Карпа Шкандибенка і це призводить до трагедії - - грали в українському місті Полтава найкращими силами трупи Миколи Садовського. У тій першій полтавській "Лимерівні" на одному квадратному метрі сцени зійшлися відразу три великі українські актриси:Заньковецька (Лимерівна) , Г. Затиркевич-Карпинська та Г. Борисоглібська(вони в чергу грали язикатих бабів:Лимериху та Шкандибиху, матір та свекруху). Сам Садовський грав красеня-героя Василя, а актор П. Карпенко грав пришелепкуватого нелюба Карпа Шкандибенка.
Панас Мирний щиро завдячував можливості появи цієї своєї п'єси виключно М. К. Заньковецькій. Їй була присвячена і на її талант розрахована фольк- мелодрама "Лимерівна" про право на свободу та право на вибір бідної української дівчини, котра хоче любити того, кого вона сама хоче, а не того, кого їй нав' язують силою. Панас Мирний також використав Заньковецьку в якості важкої артилерії, аби вона своїм авторитетом та зв' язками пробила офіційний дозвіл на "Лимерівну" у царських цензорів. Брат Заньковецькоі мав серйозні зв'язки при "дворі" і регулярно пробивав дозволи заради сестри на постановки нових українських п'єс для театру корифеїв. У "Лимерівні" не було ніякої прихованої антиімперськоі крамоли - - це просто ладно скроєна українська мелодрама на основі фольклорних мотивів, зокрема відомої балади про дівчину Лимерівну - - але Панас Мирний вирішив перестрахуватися Заньковецькою, бо остерігався можливих заборон російських цензорів через живу українську мелодійну мову у своїй п'єсі. Про мелодійну українську мову в "Лимерівні" авторові казали ще перші серйозні читачі цієї п' єси, серед яких були Микола Лисенко, Олександр Кониський, Іван Білик, деякі інші українські інтелектуали 19 ст.
Панас Мирний десь так 20 років "танцював" навколо задуму своєї "Лимерівни" і спочатку головним героєм бачив бідного сироту Василя (його і любить Лимерівна), але згодом у п'єсі перемогли сильні жінки і фактично головними героїнями п' эси стали Лимерівна, Лимериха та Шкандибиха. В репертуарі Марії Заньковецькоі роль Наталі Лимерівни вважалася коронною, однією з найкращих. Деякі журналісти писали, що у фінальній сцені божевілля та самогубства актриса Заньковецька підносилася до шекспірівських вершин, ніби грала не Наталю, а Офелію.
Ще в давні шкільні роки я вперше побачив "Лимерівну" у виконанні акторів Київського театру імені Івана Франка - - не фільм-виставу франківців (такої не існує!) , а саме телезапис вистави франківців у форматі телетрансляції з театру, як це у давні часи іноді робили на українському телебаченні. Лимерівну тоді грала красуня-актриса Валентина Плотнікова, Лимериха - - популярна Поліна Куманченко, Шкандибиха - - потужна трагічна актриса-франківка Антоніна Максимова, а у чоловічих ролях:Я. Сиротенко, В. Горобей, О. Омельчук, інші.
Дитячі враження, як відомо, найсильніші і я частенько пригадував давню постановку режисера В. Лизогуба, яку він здійснив 1968 року на сцені франківців і та вистава трималася у репертуарі театру доволі довго та вельми успішно.
Через 50 років, 2018-го, про "Лимерівну" раптом згадав режисер Іван Уривський (начитавшись книжок з історії киівського Театру Франка) і запропонував керівництву Театру Франка саме цю класичну напівзабуту п'єсу у якості своєї дебютної постановки у престижному, легендарному національному театрі.
Пам'ятаю, як ще в Одесі талановитий режисер вагався у своєму виборі:що ж запропонувати франківцям для своєї першої постановки - - "Суєту" Івана Карпенка-Карого чи "Лимерівну" Панаса Мирного?
І вже коли Іван приїхав у столицю, то у виборі між сімейною суєтою Івана Барильченка та жаданою свободою Наталі Лимерівни, режисер зробив свій вибір на користь Свободи Лимерівни. Про це, власне, і його вистава. Про прагнення головної героїні вибороти територію своєї власної внутрішньої свободи, де любов буде тільки твоя, а не нав'язана кимось збоку, навіть рідними людьми. Бо коли є несвобода, то і життя не життя, а суха солома:піднесеш сірника і все згорить дотла ясним полум' ям!
Панас Рудченко ( Панас Мирний) , про якого раптом згадали в українському театрі 2018 року, десь з-за хмар лукаво підморгнув режисерові, благословивши на ренесанс своєї напівзабутої п' эси і, переконаний, навіть чимось містично допоміг в історії творення подальшого великого успіху виставии"Лимерівна". Вистави,що зібрала після прем'єри усі можливі професійні нагороди та номінації. ГРА, "Київська Пектораль" , перемога (як найкраща вистава року) в рейтингу критиків "Київський Рахунок" та перемога в рейтингу столичної театральної блогосфери. Був також подальший мегауспіх на європейському міжнародному театральному фестивалі Mitem в Будапешті.
Потім, жартома, я казав режисерові, що це вже не "Лимерівна" , а якийсь голлівудський "Бен Гур", уквітчаний професійними нагородами з ніг до голови.
Наразі "Лимерівна" у нашому тривожному воєнному часі та на сусідній сцені театру Лесі, ніби невістка "у приймах". Що ж, це також тепер важливі історичні деталі в біографії легендарної київської постановки франківців.