Юрий Володарский

Максим Голенко створив її за однойменною п’єсою Пітера Шеффера, яка відома нам завдяки оскароносній екранізації Мілоша Формана. Наслідуючи загалом версії британського драматурга і чесько-американського режисера, український постановник учинив яскраве дійство, змішавши кілька жанрів у фірмовий голенківський коктейль.

Хто в усьому винен? Звісно, Пушкін! Це з його легкої пустотливої руки смутні чутки про те, що нібито посередній композитор Антоніо Сальєрі нібито із заздрості нібито отруїв найвеличнішого композитора всіх часів і народів Вольфганга Амадея Моцарта, набули статусу розхожої істини. Насправді ніяких реальних підстав у цих пліток не було. Мало того, якщо про суто творчу заздрість Сальєрі до Моцарта можна робити лише припущення, то в обділеного постами й змученого безгрошів’ям Моцарта причини заздрити придворному капельмейстерові, який мав суттєвий авторитет і чималий вплив, були більш ніж очевидними.

Вигадки Пушкіна на європейській репутації Сальєрі не позначилися. Бомба вибухнула півтора століття опісля, коли Шеффер, надихнувшись пушкінською трагедією, написав свого «Амадеуса», а поставлена за ним 1984-го стрічка Формана отримала, нівроку, вісім «Оскарів». Саме тоді за Сальєрі закріпилася погана слава. Щоб її розвіяти, італійці не полінувалися влаштувати справжній юридичний процес. 1997 року міланський суд офіційно оголосив, що Сальєрі до смерті Моцарта не причетний.

Втім, концепція Шеффера від цього аніскільки не постраждала: у його «Амадеусі» Сальєрі не вбивця, а тільки заздрісник. Попри свої доходи й регалії він смертельно заздрить Моцарту, тому що чортів австрієць володіє даром, якого в побожного італійця геть немає. Все те, чого Сальєрі досягає в мистецтві тяжкою працею, Моцарт робить граючи, з дивовижною легкістю. Мистецька перевага зухвалого вискочки для придворного капельмейстера принизлива і нестерпна. Дивна суміш обожнювання музики Моцарта і ненависті до її автора стає для Сальєрі ідеєю фікс. На сцені її втілює Марк Дробот, популярний актор Молодого театру, єдиний запрошений виконавець у виставі Голенка.

Шеффер назвав свою п’єсу ім’ям Моцарта, але головний герой у ній, безумовно, Сальєрі. Він тут і центральна фігура, і оповідач, і носій основного конфлікту. Формально стосунки між двома композиторами цілком приязні, Моцарт постійно називає Сальєрі «хорошою людиною» (той поблажливо відповідає «я знаю») і не має зеленого уявлення, який вир почуттів крає душу його колеги. Важливо й те, що за властивостями натури австрієць та італієць ніяк не антагоністи. Моцарт у виконанні Дмитра Вівчарюка нагадує відому фразу Фаїни Раневської, що талант, як бородавка, може вискочити будь-де й на будь-кому. Вольфі, як називає його дружина, — хлопець легковажний, гулящий, ледь не дурнуватий, але він музичний геній, і з цим бідоласі Сальєрі нічого не вдіяти.

В афіші «Амадеус» іменується драматичною оперою. Показово, що жанри розведені по діях: у першій відчутно переважає драма, у другій — опера. Початок феєричний: потужний темп, видовищні сцени, купа дотепних знахідок — здебільшого гротескних і фарсових. Так зараз ставлять багато режисерів, але мало кому вдається не вийти за межі доброго смаку; в Голенка це, на щастя, зазвичай виходить. Друга дія складається головно з моцартівських оперних сцен. Звичайно, найхітовіших: тут і завзята арія Фігаро («Весілля Фігаро»), і магічний фінал «Дона Жуана», і зворушливий дует Папагено і Папагени («Чарівна флейта»), і віртуозна арія Цариці ночі (звідти ж). Якщо до антракту в залі було тихо, то після нього публіка значно пожвавішала. Кожен вокальний номер закінчувався оплесками та криками «браво»; оперета така оперета.

З одного боку, в «Амадеусі» є все те, чого бажає аудиторія, яка віддає перевагу традиційному формату. Ефектні вокальні партії, мальовничі пластичні сцени, яскраві історичні костюми — усе це звучить і має вигляд приблизно такий, як це було п’ятдесят, сто і двісті років тому. А ось режисерське обрамлення всієї цієї сяйливої мішури вже цілком постмодерністське. У ньому відчувалося певне відсторонення, іронічне дистанціювання від початкового матеріалу. Характерний приклад — фігура майже оголеного Христа з хрестом. Догматик може угледіти в ній блюзнірство, але це не Бог взагалі, а умовний бог Сальєрі, якого він благає, з яким домовляється, проти якого повстає. Тому сальто цього «Христа» під час виходу на поклон у глядача зі здоровим глуздом викличе не обурення, а посмішку.

Навряд чи можна віднести «Амадеуса» до головних театральних вражень року. У виставі Голенка не варто шукати приголомшливої новизни, революційної ідеї та виняткової психологічної глибини. Водночас немає ніяких сумнівів у тому, що це гідна, якісна, дотепна, вигадлива і досить складна в технічному плані робота. Вона створена численною творчою командою, у якій, загалом же, треба було б відзначити кожного, від художника-постановника (Володимир Карашевський), хормейстера (Максим Ковальчук) і балетмейстера (Максим Булгаков) до артиста кордебалету та оркестрового гобоїста (перепрошую, імен у програмці не зазначено).

Отже, в репертуарі Театру оперети з’явився ще один хіт. Якщо комусь не подобається, нехай собі заздрить. Головне, щоб ця заздрість була по-доброму білою, як та «Біла ворона», яку до «Амадеуса» поставив в Опереті Максим Голенко. А не тією чорною, яку нібито відчував нібито посередній композитор Антоніо Сальєрі до геніального, без усяких там нібито, композитора Вольфганга Амадея Моцарта

.