Юрий Володарский
Обидві вистави створені під керівництвом сталого творчого тандему KLIM — Влад Троїцький. Водночас є певні нюанси. П’єсу «Про що казав Заратустра» KLIM написав а) дуже давно; б) за мотивами найбільш знаного твору Фрідріха Ніцше. У тому, що Троїцький вирішив поставити її саме зараз, можна побачити виклик часу. У реквізитах другої вистави загалом нема ні драматурга, ні режисера; KLIM’а там називають тренером, а Троїцького — художнім керівником. Вистава насправді народилася з KLIM’івських майстер-класів, ну а керівна і спрямівна роль Троїцького сумнівам не підлягає. Він її виконує, страшно сказати, вже майже тридцять років.
«ДАХ» — це останнє місце, куди київський театрал має піти, щоб просто розважитись.
«Про що казав Заратустра» і «Стус: Перехожий» зовсім між собою не схожі, але мають багато спільного. Це звучить як оксюморон, проте є певним парадоксом, а парадокси для театру «ДАХ» — справа пересічна. Спільне те, що в обох випадках глядачам пропонують щось доволі незвичне й не вельми комфортне. Що в обох вистав майже немає аналогів у вітчизняному театрі. Що обидві вони вкотре нагадують: «ДАХ» — це останнє місце, куди київський театрал має піти, щоб просто розважитись.
Надія Голубцова та Ігор Димов ведуть філософську дискусію у виставі «Про що казав Заратустра»
Іще важлива деталь: в обох виставах головна роль належить юній акторці й співачці Софії Баскаковій. Проте йдеться не про роль якогось персонажа, перевтілення чи відтворення чийогось образу. У виставі «Про що казав Заратустра» Баскакова виголошує вступний монолог, у якому сконцентровані основні меседжі п’єси. У спектаклі «Стус: Перехожий» вона виконує провідну вокальну партію, а це левова частка «камерної опери», де дві інші фігури та два інші голоси обмежуються допоміжною функцією.
Вистава «Стус: Перехожий»: солірує Софія Баскакова
«Про що казав Заратустра» складається з двох частин. Перша — той самий монолог Баскакової за ключовими мотивами роману Ніцше. У другій актори влаштовують щось на кшталт філософського диспуту, проте в цій бесіді дещо специфічна логіка. Здається, безіменні персонажі не надто прислуховуються один до одного, транслювати власні думки їм важливіше, ніж співставляти їх із поглядами опонентів. Втім, це фірмовий KLIM’івський дискурс, у якому діалоги тяжіють до абсурду, а значення реплік, перепрошую за каламбур, не завжди мають значення.
Ця вистава зовсім коротка, вона триває лише 50 хвилин. Щоб глядачі не почувалися обділеними, після закінчення спектаклю і невеличкого антракту публіку запрошують на обговорення. Тут уже солірує Ігор Димов, найбільш харизматичний актор нового покоління ДАХівців. Згідно з заповітами Ніцше і KLIM’а, Димов охоче вдається до парадоксальної й трохи абсурдистської риторики, тож глядачі з акторами немов продовжують виставу, яку раніше розігрували лише самі актори.
Як згадано вище, «Про що казав Заратустра» має підзаголовок «цифрові театральні уроки». Питання, хто й кому дає ці уроки, можна залишити відкритим; не впевнений, що глядачі полюбляють, аби в театрі їх чомусь навчали. Проте, якщо ви прийшли дивитися виставу за мотивами Ніцше, будьте готові до імперативів, сентенцій і епатажу. Хоча зрозуміло, що твердження, які викликали шок у добропорядних міщан майже півтора століття тому, зараз навряд чи когось здивують.
У виставі «Про що казав Заратустра» важлива роль відведена візуальним ефектам
Не можу сказати точно, скільки часу триває початок вистави «Стус: Перехожий» — на жаль, я не здогадався подивитися на годинник, коли згасало світло. А варто було, бо суцільна темрява й тиша, здавалося, розтягнулися хвилин на п’ять, і тільки потому зі сцени почувся неквапливий стукіт підборів. Другу виставу театру «ДАХ» теж можна назвати уроками — глядачів тут привчають насамперед до терпіння. До речі, фінал «камерної опери» гармонує з початком: виходу акторів на поклон доводиться чекати кілька хвилин. У послідовності KLIM’у та Троїцькому не відмовиш.
Якщо це й опера, то насправді дуже камерна. Виконавців лише троє: Софія Баскакова (соло), Ігор Димов (голос, контрабас), Володимир Руденко (голос, фортепіано). Останнього варто було б називати першим, бо саме він автор музики, а в опері, як не крути, музика — найважливіша складова. Особливо в такій опері, як «Стус: Перехожий», де візуальне зведене до мінімуму, і дивитися на сцену не так вже обов’язково. Можна заплющити очі, спіймати хвилю, впасти в транс. Ця вистава дуже медитативна. Недруги сказали б «одноманітна», але ви до них не належите, чи не так?
Володимир Руденко, автор музики до камерної опери «Стус: Перехожий»
Про терпіння я згадав невипадково. «Терпи», імператив, із яким Стус звертається до самого себе в одному з програмних віршів, — мабуть, найбільш вживане слово вистави. Іще до неї пасують «зосередженість», «піднесення», «похмурість», «трагізм», «доля», «фатум». І, безумовно, «молитва». Час від часу звучання ДАХівського тріо з його не тільки ліричним терційним, але й патетичним квартово-квінтовим розкладенням голосів, відчутно нагадувало молитовні співи. І цю молитву точніше було б назвати поминальною.
Підіб’ємо підсумки. Як завжди, «ДАХ» намагається робити щось незвичне. Як завжди, «ДАХ» експериментує з новими формами, перетворюючи виставу то на філософську дискусію, то на концерт-перформанс. Як завжди, у ДАХівських експериментах наявні риси аматорства, але потім з цього аматорства народжуються успішні професійні проєкти — згадайте хоча б «ДахуБраху» і Dakh Daughters. І ось що головне: роботи вихованців KLIM’а та Троїцького можуть бути більш чи менш вдалими, але в жодній не буде несмаку та намагання вгодити авдиторії. Дах у «ДАХу» не їде, «ДАХ» робить свою справу, «ДАХ» залишається собою.