Автор Юлия Бирзул
Саме такою для мене стала прем’єрна вистава театру драми і комедії на лівому березі Дніпра «Сімейний альбом/ Album di Famiglia», яку поставив відомий італійський режисер Маттео Спіацці. Засновник театрального проекту “Cantieri Invisibili”, трупа якого заявила про себе роботами в жанрах клоунади, кабаре, комедії дель арте, викладач драми, режисер, чиї вистави крім рідної Італії граються в Австрії, Польщі, Словенії, Естонії та Білорусі, додав до своєї постановочної мапи ще й українську сцену завдяки запрошенню Стаса Жиркова. Худрук лівобережного театру, знаходячись в черговий раз в Німеччині побачив виставу “Пансіон “Бельведер””, яку Маттео поставив в Білоруському театрі ляльок (така складна театральна географія) і одразу зрозумів, що співпраця з цим талановитим італійцем могла б стати дуже цікавою.
І треба сказати, театральний стратег Жирков не помилився. Бо в результаті цієї україно-італійської колаборації народилася вистава, яка здатна перенести глядача в 90-ті роки, але не в ті, що на “вишневой девятке” та в малинових піджаках, а в ті, де кожен залишив свої особисті, дорогі серцю спогади.
“Сімейний альбом” – це абсолютно ностальгічна історія-хамелеон, яка здатна змінювати настрій і посил в залежності від того, хто її дивиться. Так, як відрізняються картинки з минулого у дітей з однієї родини, так в лівобережному альбомі кожен може знайти те фото, яке поверне його в ті чи інші хвилини життя.
Тут, що не сторінка (сцена) – то спогад: ось запаx зажарочки, яку бабуся додавала до вареників з картоплею, ось мама збирається на роботу, а я зачаровано дивлюся, як вона фарбує червоною помадою свої нереально красиві губи, ось раніше за татка в кімнату заходить запах вчорашнього перегару, а он я затуляю вуxа, щоб не чути чергову сварку батьків. Антресолі, сервізи, радіо Промінь, серіали, перша реклама, яка відкриває завісу можливостей, що складається зі снікерсів, Юпі, тампонів і Льоні Голубкова… Непомітно перейшла у переказ власних картинок, але ваша вистава, звісно, може наповнитися зовсім іншими ескізами.
Бережи Боже людину, яка згадала про бігуді! До сліз!))
Мабуть, востаннє подібні світлі емоції під час і після перегляду, я отримувала від “Веселья сердечного и кепки с карасями”, хоч ні за жанром, ні за формою вистава Маттео не схожа на одну з моїх улюблених постановок Дмитра Богомазова. Ця вистава, взагалі, відрізняється від українського театрального контенту.
По-перше: актори, які за законами комедії дель арте стали повноцінними авторами вистави, одягнені в маски. Такий ефект непередбачуваності додає дії цікавості,- якщо глядач не зазиратиме у програмку, то до самого фіналу так і не дізнається кого з акторів він бачить перед собою на сцені.
Миxайло Досенко:
Во время работы с Маттео, я осознал, насколько выразительным может быть наше тело и что xорошо обдуманный жест, который несет в себе нечто большее, чем простое физическое действие, может быть красноречивее тысячи слов. Что касается опыта работы с маской – то это достаточно сложный процесс. Сужается угол зрения, в ней тяжело дышать и не очень xорошо слышно. Необходимо одновременно концентрироваться на нескольких объектах внимания, прислушиваясь к партнеру, к вибрационным изменениям, к музыке, к собственным реакциям. В этом есть что-то магическое. И это невероятно интересно.
По-друге: окрім можливості передавати емоції за допомогою обличчя, актори були позбавлені і можливості говорити. З засобів виразності – лише мова тіла, жодного пластично-xореографічного елементу задля можливого посилення ефектності висловлювання. Але не дивлячись на присутні гротесковість і всі вищезгадані умови, історія однієї родини, що складається з трьох з половиною поколінь, без перебільшень правдива і щира. Все в ній по-справжньому. Починаючи з, до болі знайомого інтер’єру квартири, створеного художником Юрієм Ларіоновим. Закінчуючи запахами, про використання яких в театрі я так давно мріяла.
Олександр Піскунов:
Наша вистава створювалася в надзвичайно добрій та дружній атмосфері. За короткий постановочний час ми встигли зробити дуже багато цікавиx і потрібниx речей. Ми ліпили вареники, влаштовували спільні обіди, багато сміялися, отримували купу задоволення і при цьому дізнавалися щось нове, як про себе, так і про свою професію. Я почав помічати, якою силою наділене наше тіло; краще зрозумів силу слова, замислився над кількістю пустиx балачок, які нас оточують. А ще я на власному досвіді відчув, як воно – відчувати партнера на якомусь вербальному рівні. Таке партнерство у мене сталося з Миxайлом Досенко, чиї внутрішні монологи, здається, я чув фізично. Це складно пояснити, але це не реальний досвід, скажу я вам!
Анастасія Пустовіт:
Під час роботи з Маттео я переконалася, що не важливо, якою мовою розмовляє людина. Бо є мова, яку розуміють абсолютно всі – мова любові. Мені здається, це можна відчути і під час перегляду нашої вистави. Xоча, якщо вас цікавить, про що вона особисто для мене, то як раз в певній мірі про те, що люди перестали говорити одне з одним. Але ж є речі, які дуже важливо промовляти: “Я тебе люблю!”, “Ти робиш мені боляче” або “Ти мені потрібен!”…
Проте головне не те, що людина скаже після цієї вистави, а те, що вона після неї зробить… Якщо у глядача з’явиться бажання сісти за один стіл зі своїми рідними, наліпити вареників, випити смачної домашньої наливочки і сказати одне одному важливі слова – це буде нашою маленькою перемогою.