Ольга Боглевская (ЗапорізькеТеатральнеТовариство)

Сьогодні, 12 січня, виповнюється 70 років Ігорю Борису –відомому українському театральному режисеру і педагогу, нині деканові факультету сценічного мистецтва Харківської державної академії культури.
Але до чого тут Запоріжжя?
Побіжно нагадаю, що з нашим містом Ігоря Олександровича поєднують обставини творчого життя. У 1984 -1986 роках він працював режисером обласного театру юного глядача (нині – театр молоді). А глядачі наступного покоління, серед яких і авторка цього посту, пам’ятають його за трагічним гротеском «Нестор Махно» на сцені обласного українського музично-драматичного театру ім. Магара. Інсценізацію про долю легендарного селянського ватажка, котрий родом з Гуляйполя на Запоріжжі, Борис як запрошений режисер створив разом із драматургом Леонідом Тома. Її прем’єра відбулася у 2003 році.
Проте ставив Ігор Борис і багато п’єс за класичними творами. «Ромео і Джульєтту» (чи не в нашому, бува, театрі? Адже рік виходу вистави – 1986-й, саме той, коли Борис ще мешкав у Запоріжжі), «Плаху», «Тіні забутих предків», «Украдене щастя», «Марусю Чурай», «Трьох сестер»… І в цьому ряду - «Король Лір» Вільяма Шекспіра, постановка 1991 року в Харківському державному академічному українському драматичному театрі ім. Шевченка, що ним тоді 39-річний Борис керував як головний режисер. І треба ж було такому статися, що цю виставу абсолютно неупередженим оком побачив гість з США Юрій Шевельов, професор Колумбійського та Гарвардського університетів, під час свого другого приїзду в Україну після майже півстолітньої розлуки з батьківщиною.
Далеко не кожному режисеру таланить з таким глядачем. Юрій Володимирович Шевельов (він пішов з життя у 2002 році) був не лише фахівцем світового рівня зі слов’янської, зокрема української філології, а й завзятим театралом і залюбки писав театральну критику. Тільки уявити: в юності у своєму рідному Харкові він бачив вистави театру «Березіль» - того справжнього, під орудою Леся Курбаса. А у другій половині XX ст. передивився сотні вистав у театрах країн Західної Європи та Америки. Тому роботу Бориса мав із чим порівнювати.
Про перегляд цієї вистави йдеться у другому томі розлогих мемуарів Шевельова – книзі під назвою «Я – мене – мені… (і довкруги)», яку випустили 2021 року у харківському видавництві Видавець Олександр Савчук. Його враження передає у післяслові до мемуарів укладач книги давній знайомий вченого Сергій Вакуленко. Ось такий унікальний символічний місток між поціновувачами театрального мистецтва різних часів та навіть континентів.
«…Шевельов побачив у свій другий приїзд і Харків молодий, творчий, що його вособленням для нього стали літературний музей («справжнє чудо, створене невеличким гуртком молоді, переважно жіноцтвом»), і новаторські намагання режисера Ігоря Бориса в Театрі ім. Шевченка. Хоча сезон іще не розпочався, харківські друзі зорганізували для Шевельова можливість побувати на т. зв. «загальному прогоні» нової вистави «Король Лір» за Шекспіром. Тут він особисто познайомився з 85-річним актором Романом Черкашиним, якого замолоду бачив на сцені «Березоля» ще Курбасових часів. Побачене в театрі Шевельову неабияк заімпонувало в порівняння з відомою йому тогочасною продукцією львівською та київською й навіть підштовхнуло до зіставлення з трохи давнішою продукцією стокгольмською та зовсім давньою – геть іншої доби – знову ж таки харківською:
«Я бачив багато «Лірів» у своєму житті. Як і багато п’єс Шекспіра, «Лір» дозволяє на дуже різноманітні інтерпретації. То це трагедія старечости, то прокляття влади, то приречености людини, що не спроможна побачити наслідки власних рішень, то навіть – стокгольмське трактування Інґвара Берґмана – панування статевих гонів над людиною.
Борисів «Лір» видається мені трагедією неконтрольованих забаганок необмеженої влади, яка губить людину. І то так, що навіть у фіналі вистави Лір не досягає очищення, катарсису. У моєму уявленні є в цій концепції елементи злободенности, відгуку на сучасну ситуацію в імперії, що перебуває в процесі розпаду. Може, суб’єктивно, але ця вистава в пам’яті перегукнулася з Курбасовим «Макбетом», єдиною його виставою п’єси Шекспіра.
[...] зовнішні засоби Курбасового «Макбета» і Борисового «Ліра» не зовсім відмінні. Курбас відмовився тоді від майже всього зовнішнього, - від декорацій, великою мірою від історичних костюмів і бутафорії, дія й характери були в нього оголені, абстрагізовані. У праці Бориса збережені певно моменти минулої доби, але вони зредуковані до мінімуму. Його аскетизм як стиль вистави, не наслідуючи Курбасового «Макбета» зовнішньо, має риси спільноти в загальному підході».