Юрий Володарский

Присвячена ситуації на Донбасі п'єса Сергія Жадана «Хлібне перемир'я» розповідає про те, що з пастки гібридної війни виходу поки що не видно, але відчайдушна надія на краще все одно продовжує жевріти, й треба захищати своє. Однойменна вистава директора та художнього керівника Театру на лівому березі Дніпра Станіслава Жиркова, поставлена за п'єсою Жадана, переконує в тому, що не тільки виходу, але й надії вже не залишилося, бо мерцям вона ні до чого.

Будинок у зоні бойових дій. Толік Шевцов тут живе, його старший брат Антон приїжджає з міста. Вчора в них померла мати, вона лежить на другому поверсі. Маму треба поховати, але як це зробити, незрозуміло: міст зруйнований, територія, де знаходиться будинок, відрізана від решти світу. Антон залишив свій джип на блок-посту, добирався мало не вплав. Електрики немає, води теж, щоб упіймати мобільну мережу, треба піднятися нагору і залізти на стілець.

Антон (Дмитро Соловйов) і Толік (Дмитро Олійник) мають відносини братські, тобто доволі складні

У першій третині вистави на сцені лише ці двоє. Толік виглядає упокореним: він розуміє, що на допомогу ззовні розраховувати не доводиться і не бачить сенсу в різких рухах. Антон – хлопець діловий: пробує додзвонитися до мера, намагається знайти мамині документи, він впевнений, що джип йому віддадуть, що всі питання, як у мирний час можна «порішати». Толік на все це дивиться скептично. Він знає, що порішати тепер нічого не можна.

У середині першої дії з'являється тітка Шура з двома дівчатами, всі три в чернечих шатах і якось пов'язані з місцевою церквою. Церква, щоправда, пуста – батюшка пішов воювати. За кого саме, незрозуміло; «за віру Христову», ухильно повідомляє мутна тітка Шура. Вона начебто перебуває у розшуку, правда, яка саме влада її шукає, невідомо. Бог із тим батюшкою, тітка Шура і без нього знає все і про всіх, знає, що й як потрібно робити. З мамою треба посидіти, щоб її душа не нудилася. Маму треба обмити. Води в будинку немає, але тітка Шура все передбачила, дівчата принесли дві пляшки мінералки. Мінералка, щоправда, газована, але мама, здається, заперечувати не стане.

У першій дії Жирков ставить майже те, що написав Жадан. Майже, тому що дійові особи час від часу починають рухатися, немов перевертні. Дивність цієї пластики незабаром стає зрозумілою: зі зміною світла на мертвенно-блідий і звуку на зловісно-механічний дія перемикається з реального світу на такий собі паралельний, потойбічний. У тексті п'єси слово «зомбі» вжито лише двічі. У виставі персонажі – не лише Толік з Антоном, а й ті, хто з'являються на сцені пізніше, – перетворюються на зомбі багаторазово.

Коли вмикається таке світло персонажі вистави перетворюються на зомбі

Здається, насправді всі ці люди вже мертві.

Жадан такий дискурс опанував уже давно. Чого вартий епізод із божевільним футболом у «Ворошиловграді», та й усі інші пригоди тамтешнього героя навколо фатальної бензоколонки відбуваються, ніби у царстві мертвих. У «Хлібному перемир'ї» схожа історія: річка, що відокремлює майже безлюдне село від «великої землі», нагадує Стікс. На цю смислову паралель Жирков натякає цілком прозоро. Але в тому й річ, що попре добре відому схильність Жадана до міфологічних алюзій у п'єсі подібні смисли є другорядними, а не основними.

Герої Жадана – люди реальні й цілком ще живі (звісно, крім мами). Більшість із них наділені конкретними психологічними властивостями та соціальною позицією. Наприклад, сусід-фермер Коля, який тягне до будинку Шевцових дружину на останніх днях і намагається керувати процесом, лякаючи всіх бойовою гранатою, – людина нервова, неадекватна, схильна до панічних реакцій. Він живе за принципом «війна війною, а робота в полі за розкладом» і не хоче розуміти, що так уже не вийде. Хлібне перемир'я – справа хороша, тільки вона геть не працює.

Здається, цей човен не простий, а Хароновий

У виставі індивідуальні риси персонажів з розвитком дії починають стиратися. Тема відповідальності кожного з них звучить дедалі більш приглушено. У другій дії паралельний світ поступово витісняє реальний, нівелює його значення. Персонажі все менше спілкуються один з одним і все частіше звертаються до глядача, причому роблять це з патетикою, яка носить мало не звинувачувальний характер. Сюжет із жирної чіткої лінії перетворюється на тонку пунктирну. Не дивно, що врешті-решт режисер остаточно відходить від задуму драматурга та кардинально змінює фінал.

У Жадана після довгих суперечок, недоречних претензій і безглуздих конфліктів строката компанія вирішує, що з проклятого місця треба йти куди завгодно, за світ очі. Залишається тільки Толік: він бере заховану снайперську гвинтівку і підіймається нагору. Останнє, що надає хоч якогось сенсу його життю – це старий будинок і мертва мати; якщо захищати більше нема чого, він захищатиме їх. Всі інші, щойно вийшовши за поріг, відразу повертаються. Про те, чому так відбувається, можуть бути різні припущення, але висловлювати їх тут немає сенсу, бо у виставі все інакше.

У Жиркова ніхто нікуди не йде. Толік промовляє останній короткий монолог: «Нічого немає. Нас немає. Іти нікуди. Згоріло все». Як і в першій дії, з'являється Анна, покійна дружина Толіка, його серцева рана, що не заживає. Померла мама теж спускається з другого поверху, настав її час. На Анні фата, і це немов би сцена весілля, але Толік відразу лягає горілиць, його покривають простирадлом, звучить народна пісня про сина, якого забрала війна, і весілля змінюється похороном. Смерть остаточно вступає у свої права, про які вона заявляла протягом усієї вистави.

Фінальне весілля Толіка за мить перетвориться на його похорон

У постановці Жиркова вона здобуває повну і беззаперечну перемогу, яка не залишає ні ілюзій, ні шансів, ні надій.